На межі XII і XIII ст., коли східну Україну нищили княжі сварки та монгольські напади, наші західні землі зросли в велику Галицько-волинську державу. Вже до набігу Татар (1240 р.) пишалася вона около пятьдесять городами, такими як Галич, Львів, Перемишль, Теребовля, Володимир[1], Червень, Звенигород, Камянець, Кремянець, Луцьк, Холм і ин. Галичина була тоді коритарем, куди відбувалася торговля західної Европи зі сходом. Німецькі, моравські та инші купці проїздили сюди в Київ, а з Галичини вивожено Дністром на схід, та через Карпати на Захід віск, мід, скіри, сіль, рибу, пшеницю, коні, вівці, воли та инше добро.
Дві величні постаті виринули тоді одна по другій, які змагалися закріпити підвалини державної будівлі — князь Роман Мстиславич, а по нім його син король Данило, гідні нашої памяти й народньої гордости. Лише ненадійні випадки, перші напади Татар, а відтак хапчивість сусідів і таки своїх князів перешкодили їм утвердити русло нашій історії й запобігти нашій незавидній теперішности.
Князь Роман, якого історики називають деколи великим, а сучасний літописець „самодержцем всеї Руси", тому що він зєднав був під своїм володінням більшість українських земель, вславився війнами з Половцями, Литовцями і Поляками. Про його воєнну славу та хоробрість остали народні пісні, а літописець оповідає, що він „кидався на поганих (Половців) як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодиль, переходив їх землі як орел, а був хоробрий як тур“. Другий спомин наче дорікає йому зате, що буцімто він казав запрягати до плуга полонених Литовців: „Романе, Романе, погано твориш, литвою ореш“. Він приборкав також
- ↑ Коли угорський король Андрій підступив раз під Володимир з військом, дивувався його красоті й казав, що такого города не бачив навіть у німецьких краях. На мурах стояли тоді воїни з „блискучими як сонце щитами”.
