навпроти польської й великоруської [російської]. Але деталі політичних і соціальних бажань українців були тоді дуже ріжнородні та навіть і не зовсім виразні. Серед тодішньої украінскої молоді були мрії про заведення на Вкраїні чого-небудь на зразок колишньої козацької республіки та про повстання селян, як то описано в поемі Шевченка Гайдамачину 1768 р., але більшість не була такою радикальною й більше захоплювалась літературними й національно-художніми справами, а також педагогичними, бо всі українці стояли за народню мову по школах. Особливої ворожнечі до російського уряду по цих гуртках не було, бо тоді він не забороняв українських публікацій, не заважав пробувати навчати по школах та церквах по українському, і навіть ці гуртки були менш радикальні політично, ніж «русскіе» гуртки без спеціального українського кольору. Инше відношення було українців до Польщі. Польські претензії на володіння правобережною Україною страшенно дратували українців, й вони ладні були, по реакції, як то зробили галицькі русини у 1848 р., поєднатись з царським урядом для боротьби з Поляками.
Українець з роду, бачучи у Київі багато такого, чого в Росії не знали, я поділяв багато бажань та ідей українських націоналистів, але ж і багато їхніх думок здавались мені реакційними: я не міг поділяти їхнього нехтування російською літературою, котру вважав більш розвиненою, ніж українська, й повніщою що до загально-європейських інтересів; я далеко більше знаходив для політичного виховання в «Колоколѣ» й „Современ-
