кого напрямку, я завше говорив, що не розумію їхнього поділу, бо в становищі України — „поганий той українофіл, котрий не став радикалом, і поганий той радикал, котрий не став українцем.“
Потрохи обставини таки затягли мене до політики й самого прикрого для мене характеру. Я вже згадував, що попечитель одклав затвердження мене шт. доцентом до мого повороту з-за кордону. Я прибув на 1 сент. 1873 р. й застав у Київі самого міністра, гр. Толстого, який пробув у Київській окрузі на ревизії коло 2-х місяців. За весь сей час попечитель не затверджував мене, боючись аби я на вступній лекції або на прийомі не зробив чого-небудь прикрого гр. Толстому. Нарешті, гр. Толстой виїхав, і мене затверджено. Але під кінець перебування гр. Толстого його прихильники влаштували йому демонстрацію-обід з промовами, котрі були видруковані в „Кіевлянин-і“ з додатком похвальних слів від редактора Шульгина, тим більш дивних, що той-же Шульгин кілька літ назад, коли його газета залежала від генерал-губернатора (ген. Безака), а не од міністерства народньої освіти, часто виступав проти шкільної політики гр. Толстого.[1] Справа
- ↑ Політика ця взагалі рекційно-арістократчина з-окрема одзначалась намаганнями затримати збільшення елементарних народніх шкіл: міністерство нар. освіти на при кінці 60-х р. протягом кількох літ не хотіло витрачать навіть тих 170—180, 1000 р., асигнованних йому г.-губ. Безаком на народні школі „Юго-Западнаго края“ з спеціальних краевих коштів. Факт цей нарешті опублікований у „Кіевлянин-і“ накликав було на гр. Толстого іроничні уваги в пресі та навіть і в офіціальних колах.
