sie etl'action de L'Europe Occidentale“.
Правда, в останні часи самі російські терористи та їхні адвокати наблизились до мого погляду (промови Желябова й Суханова на їхніх процесах, книга Степняка „La Russia Sotterranca“, стаття Кропоткина у „Gortnightly Raview“ й инш). По деяких ознаках та листах, які я маю од декотрих російських революціонерів, по статті одного з них у „Вольномъ Словѣ“ [№№ 52–53, „Пропаганда и заговоръ въ арміи“] я бачу, що багато з них починає подаватись на мій бік і в питанні про федералізм. Правда, я певен, мені доведеться зламати ще не одне перо з російським якобінізмом, як і з російським царізмом.
Зазначу нарешті: мені через все моє життя доводиться полемізувати з багатьома — з ріжними партіями одночасно. Не минає й тижня, аби я не стрівався з направленою проти мене статтею, пущеною з національного табору: московського, польського, німецького, — консервативного як і революційного; попадає мені й од українофилів [найбільш галицьких].[1] Ніщо мені так не осоружне, як полемика. Після написання кождої полемічної статті, я кілька день почуваю себе хворим. Перед тим як завести полеміку з яким небудь гуртком чи навіть особою, я, майже завше, вишукував лагідних засобів полагодження й брав-
- ↑ Вони прозвали мене раніш „обрусителем“, а опісля навіт агентом російского уряду, котрий вислав мене за кордон, аби скомпромітувати українську справу соціалізмом.
