detede навіть у більшости своїх колишніх друзів. У так званих російських революціенерів я отримав репутацію запеклого ворога; у той самий час, під впливом урядового нагніту й зневірря, приншикла в Росії й либеральна агітація, і так звані ліберали стали мати мене за людину наівну, а до того й небезпечну через радикальний та навіть „революційний“ характер мого либералізму. Реакційний напрямок та огида до мене з'явилась і по українських гуртках. Навіть те, що я маю підставу хоча почасти вважати за наслідки агітації, у котрій я брав участь, а саме: де-які цензурні полехкости для українського слова в Росії з 1881-1882 р.[1] — повернулось проти мене, бо серед українофільських гуртків з'явилась ідея, що тепер не треба закордонними радикальними й взагалі політичними публікаціями роздратовувати уряд проти української літератури в Росії. Серед цих гуртків виникла навіть свідома реакція проти всякої политичної постановки українського питання й бажання виставляти його як справу тільки культурну. Таке трактування справи не було а ні скільки краще того, як перед тим російські революціонери-народники гадали утворити соціальну революцію без політики та навіть і без науки, тим більш, що й українофільські „культурники” бажали працювати для української культури, одкидаючи не тільки політику, але новоєвропейську культуру, бо, наприклад, доводили потребу притягнення на свій бік духовенства
- ↑ В той час гр. Ігнатьєв допустив було у Росію Галицьку-украінську газету „Діло“.
