якого-би там не було консерватизму, а особливо клерікалізму навіть з його національними інтересами, та про потребу перш за все європеізації української політики. Незабаром після цього я оповістив передплату на видання повного «Кобзаря» Шевченкового передплату, про котру галицькі офіціальні прихильники Шевченка не захотіли оповістить по своїх газетах; вони самі, як раз саме на той час, заходились коло видання «Кобзаря», ще більш очищенного од радикалізму, особливо релігійного, ніж дозволене цензурою в Росії. За всі такі заяви й видання я отримав з Росії од своїх бувших українських приятелів формального виговора; вони дійшли навіть до того, що просто назвали шкодливими для них мої видання «Політ. піс. україн. нар.», та повний збірник поезії Шевченка. Через таке відношення українців до цих видань я до сього часу не мав змоги видати ні III вип. «Політ. піс. укр. народу», який мусив містить і цікавіщі пісні про кінець Запоріжжа у 1775 р., ні поезій «українського батька» Шевченка. Більш для апеляції до майбутніх часів, а ніж для переконання моїх сучасників, земляків й приятелів, я написав невеличку статтю (24 стор.) «Наканунѣ новыхъ смутъ», у котрій я виклав свій погляд на соціально-політичні завдання в Росії та з'окрема на Україні з Галичиною при сучасному стані Європи, а сам надумав під час зпанувавшого реакційного антракту в Росії й Галичині, обмежити свою особисту роботу на закінченні де-яких археологичних праць, котрі входили в мій план — скласти нарис цівілізації на Україні. На мою велику радість, саме коло того часу, не-
