бо з заходу певно ляхи та тут будуть битись з козаками.
Чоловік заметушився, запрягаючи волів і поїхав геть далі од шляху.
Зі сходу наближалося козацьке військо. Чепурне те військо і на добрих конях, всі козаки, як один. Ідуть сотня по сотні, полк за полком, коливаючись та виблискуючи на сонці гострими списами. Попереду сам Богдан Хмельницький їде на буланому, оточений пишною старшиною. То іде він походом на Поділля, аж до Дністра, бо туди наблизивсь і став під Жванцем з великим військом його ворог, король польський, а за річкою біля Хотину стали його спільники — волохи й угорці.
Побачив гетьман, що на зустріч наближається військо, і здивовано приглядається. Розглядів він і те, що попереду того війська їде віз, а на возі щось чорне лежить…
— Панове, — звернувся гетьман до старшини, — що воно таке?
Полковники, хто був з молодчими очима, вже розгляділи, що те чорне була труна, і догадалися, що то везуть тіло гетьманського сина Тимоша, але ніхто не хотів того сказати уголос.
— Тиміш!… Тиміш! — з розпачем скрикнув нарешті гетьман.
Хмельницький мав уже звістку, що у бойовищі з ляхам й волохами під Сочавою Тимоша було тяжко поранено, і тепер, розглядівши труну, зразу догадався, хто в ній.
— Сину мій нещасний, любий! Надіє моя!
