— Чув ти, брате, — звернувся Богун до побратима, — якого я сьогодні дістав наказу від короля?
— Як скажеш, то почую… — спокійно одповів Довбня.
— Щоб я з козаками добував завтра Глухів разом з ляхами!
Довбня здивовано вийняв люльку з рота.
— Так там же наші, козаки!
— То ж то бо й є, що наші козаки! Так ото ж король і хоче, щоб ми самі своїх братів вигубляли, бо тоді, бач, йому легше буде нас осідлати!
— А не діжде лях проклятий! Адже не діжде, Іване? Ти того не вчиниш?
— Зрозуміло, не вчиню. Я радий би глухівчанам помочі дати, а не бити на них. І що воно таке повелося на Вкраїні? Хто кому спільник, а хто кому ворог, я тепер ніяк не розберу. Ляхи, що завжди були нашими найлютішими ворогами, тепер, як гетьман говорить, наші спільники; у Глухові ж сидять наші брати, а гетьман говорить, що то наші вороги. Зажилися, брате, ми з тобою на світі, через те й не знаємо, на яку ступити. Час нам на той світ виряжатись.
— Та що й казати? Зажилися ми на світі та ще й здорово! От під Глуховом, глянь, скільки зараз козацьких полків зібралося, а чи ти ж хоч одного бачив з тих славних товаришів, що вийшли колись разом з нами та Богданом з Січі визволяти Україну?
— Жодного не бачив! Хіба може й є ще такі, що
