Сторінка:Адріян Кащенко. З Дніпра на Дунай (1919).djvu/87

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Вловиш їх, як раз! — посміхнувся Петро.  Вони бігають, як вітер. От біжи та збери до мене половину задніх чатівників. Будемо полювати.

Петро почав порядкувати козаків до полювання. Він звелів Гнатові та ще двом козакам віддати своїх коней товаришам і залягти з рушницями разом з ним у траві. Останні козаки розбіглися в ліву й у праву руку й скоро всі зникли з очей. Вони оббігли тарпанів далеко стороною й почали навертати їх на стрільців. Злякані тарпани всім косяком кинулися саме в той бік, де зовсім непомітно, у високій тирсі, лежав Петро з товаришами.

Скоро Гнат почув неначе гудіння вітру.

То наближався косяк диких коней, і скоро земля застогнала від тупотіння кількох сот копит. Ще хвилина, й коні потолочуть стрільців так, що й сліду їх не лишиться…

Коли косяк тарпанів наблизивсь, Петро підвівсь на одне коліно, щоб можна було бачити коней, і підвів до плеча рушницю. Те саме зробив Гнат і останні товариші.

Козацьке око метке: вибухнули чотирі постріли й чотирі тарпани, підкинувшись на дибки, з жалісним іржанням упали на траву, б'ючись у смертельних корчах.

З жахом метнулися останні тарпани від зрадливого місця, де стеряли своїх товаришів, і, розбившись на два косяки, зникли з очей за буграми.

Гнат наблизився до вбитих коней. Вони вже сконали й лежали нерухомо. На зріст вони були менчі за свійських коней, масті вони були мишастої, копита мали величенькі й розрепані, в усьому иньшому ж були, як звичайні коні.