Сторінка:Акорди. Антольоґія української лїрики від смерти Шевченка. 1903.pdf/22

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
Три поети.

Як лїтнїм ранком зчервонїють хмари
Над сонечком, що весело встає,
І пан старий, надївши окуляри,
Провізію з комори видає,
А ранок у гаю і в полї робить чари, —

Тодї вся дробина клекоче і сокоче,
І сокорить, і кахкає й пищить,
А по сусїдях лаяннє жіноче
Та дїтський крик аж у-в ушах лящить,
І глушить коськаннє ночлїже парубоче.

Під сей гармидер, гук і птаства джеркотаннє
І гавканнє собак і хлопцїв реготаннє
Поети мов боги нї на що не вважають,
І пісню чорнюю про дольнїй сьвіт співають.

Один поет в саду проміж квіток росистих
Співає, як восток горить у водах чистих,
Як вітерки туман у кучері звивають,
І медом під селом гречки благоухають.

Другий поет іде в долину до криницї
Відерцем зачерпнуть погожої водицї,
І про віночок свій, про любощі співає, —
Мов з раю спів його до серця долїтає.

А третїй думами сягає аж за море,
Співає про війну, про сьогосьвітнє горе…
Душа його кипить, рокочуть грізно струни,
І сиплють на земни́х богів свої перу́ни.

 
 
Анахорет.

Тихо да мирно живу я, з людьми бо не знаюсь,
Я тільки з ними щоденним добром подїляюсь.
Викопав їм я колодїзь в житейській пустинї,
Щоб між запеклих сердець-каменюк на Вкраїнї
Добрій душі одинокій від згаги не вмерти,
І надписав на нїм: Благотвори і по смерти.