іноді досить маленької перешкоди, щоб попсувати великий плян.
Незнайомий на декілька хвилин заглибився в метикування.
— Послухайте, хазяїне, — сказав він — чи не позбавите ви мене цього навіженого? Я, по совісті, не можу його вбити, а в той же час, — додав він із загрозливим виразом, — він мені перешкоджає. Де він?
— У кімнаті моєї дружини, на другому поверсі, де його перев'язують.
— Ідіть! Приготуйте мені рахунок і попередіть мого льокая.
— Як? Ясновельможний пан кидає вже нас?
— Це ви й самі добре знаєте. Я ж загадав вам сідлати мого коня. Хіба це не виконано?
— Виконано! Як ваша вельможність могла бачити, кінь стоїть коло воріт уже готовий.
— Добре! Тоді зробіть, як я вам сказав.
„Еге! — подумав коршмар, — чи не злякався він цього хлопчиська?!“
Владний погляд незнайомого перебив йому думки. Він низько вклонився й відійшов.
— Треба зробити так, щоб цей дивак не бачив міледі, — сказав незнайомий сам до себе: — вона незабаром має проїхати. Було б краще сісти на коня та податись їй назустріч. Коли б тільки можна було дізнатись, про що мовиться мова в листі, заадресованому до Тревія? — І незнайомий пішов на кухню.
Тимчасом коршмар, який не мав сумніву, що присутність хлопця саме й примушує незнайомого кидати коршму, повернувся до своєї жінки.
Д'Артаньян уже опритомнів. Коршмар, давши юнакові на розум, що поліція може завдати йому неприємностей за сварку з такою знатною особою (на думку хазяїна, незнайомий міг бути тільки знатна особа) умовив його, не зважаючи на слабовінь, підвестися й рушати далі. Д'Артаньян, ще напівприголомшений, без камзола, з обмотаною головою, устав із ліжка й, підштовхуваний коршмарем, почав спускатися.
Перше, що він уздрів, увійшовши в кухню, був заводця сварки, що спокійно розмовляв собі, стоячи коло підніжки важкої карети, запряженої двома ситими норманськими кіньми.
Його бесідниця, що голову її обрамляло віконце карети, була жінка років двадцяти — двадцяти двох.
Ми говорили вже, з якою швидкістю вивчав Д'Артаньян обличчя людські. З першого ж погляду він побачив, що
