політикою Рішельє, що завжди намагався зневажити австрійську королівську родину, удати, ніби вони наміряються оголосити війну з Францією, а умовою замиру поставити усунення кардинала. Про кохання у цьому листі не було ані слова.
Радий король звідався, чи не в Люврі кардинал. Йому відповіли, що його еміненція в робочому кабінеті й чекає наказів його величности.
Король зараз же пішов до нього.
— Ви мали рацію, дуко, — сказав Людовик, — а я помилявся. Інтрига була суто-політична, і в цьому листі немає жодного слова про кохання. Ось він. Проте, там багато сказано про вас.
Кардинал узяв листа, прочитав його з величезною увагою, а скінчивши, перечитав ще раз.
— Ваша величність зволите бачити, до чого дійшли мої вороги: вони загрожують нам двома війнами, якщо ви від мене не відцураєтесь. Правду сказати, на вашому місці, сір, я вволив би таке настирливе намагання і, з свого боку, вважав би за справжнє щастя усунутись від справ.
— Що ви кажете, дуко?
— Я кажу, сір, що гине моє здоров'я в цій безупинній боротьбі та вічній праці. Я кажу, що, імовірно, не витримаю облоги Ля-Рошелі, і що краще було б призначити туди пана Де-Конде або пана Де-Басомп'єра чи яку іншу хоробру військову людину, а не мене. Я тільки служинець церкви, і мені раз-у-раз заважають виконувати мої безпосередні обов'язки заради справ, до яких я зовсім не здатний.
— Я розумію вас, дуко, — сказав король. — Але заспокойтеся: всіх, кого згадано в цьому листі, буде покарано, навіть саму королеву.
— Сір, королева — мій ворог, а не ваш. Навпаки, вона вірна вам жінка, покірна й бездоганна, і тому ви повинні замиритись із нею.
— Як? Щоб після того…
— Сір, ви були неправі, — перебив кардинал, — підозрюючи королеву; бачите, про кохання в листі жодного слова.
— Щоб я звертався до неї перший? Ніколи.
— Благаю вас, сір.
— Та й як це зробити?
— Повідомити її про приємну новину.
— Яку?
— Влаштуйте баль. Ви ж знаєте, як королева любить танцювати. Я певний, що її гнів не встоїть проти такої уважливости з вашого боку.
