жінка молода й вродлива. Краса її вразила його тим більше, що вона була чужа південним країнам, де досі жив Д'Артаньян. То була бліда, білява особа, з довгим волоссям, що кучерявилося по її плечах, з великими блакитними втомними очима, з рожевими губками й сніговобілими ручками. Вона провадила з незнайомим дуже жваву розмову.
— Значить, його еміненція[1] наказує мені… — казала дама.
— Повернутися до Англії й безпосередньо повідомити його, скоро герцоґ покине Лондон.
— Які інші інструкції? — спитала чарівна мандрівниця.
— Вони в цьому пакунку, який ви розгорнете лише на тім боці Ляманша.
— Так. А ви що робитимете?
— Повертаюсь до Парижу.
— І залишите непокараного цього зухвалого хлопчиська? — спитала дама.
Незнайомий хотів був одповісти, але не встиг він одкрити рота, як Д'Артаньян, що чув усю розмову, з'явився на порозі.
— Цей зухвалий хлопець сам карає інших! — скрикнув Д'Артаньян. — І я певний, що на цей раз той, кого він повинен покарати, не втече, як перше.
— Не втече? — перепитав незнайомий, насупивши брови.
— Ні! Сподіваюся, в присутності дами ви не насмілитеся втекти.
— Майте ж на увазі! — скрикнула міледі, бачивши, що дворянин береться за держало шпади, — найменша затримка може занапастити все.
— Правда! — відказав той — Їдьте ви своєю дорогою, а я своєю.
Уклонившися дамі, він вскочив на коня, а фурман хвисьнув коні. Бесідники помчали в різні боки.
Гей! А ваш борг? — репетував коршмар, що його пошана до мандрівця обернулася на глибоку зневагу, коли він побачив, що той уїздить, не заплативши грошей.
— Заплати, лайдаче! — крикнув мандрівець свойєму льокаєві.
Той кинув коршмареві дві чи три срібних монети й поскакав слідом за своїм паном.
— Боягуз! Паскуда! Облудник! — гукав Д'Артаньян, і собі кидаючись за слугою.
— Боягуз! Боягуз! Боягуз!
- ↑ Його еміненція — титул кардиналів, найвищих сановників католицької церкви.
