— Ви? Боже ж мій милий, це ви? — вигукнула королева. — Але подивиться мені в очі. Мене всі зраджують. Чи можу я звіритись на вас?
— О, мадам, — відповіла молода жінка, падаючи до ніг королеви, — присягаюся всім, що свято, я ладна вмерти за вашу величність.
Це був зойк, що виходив з глибини серця! Він не міг ошукати.
— Так, — вела далі пані Бонасьє, — так, тут чимало зрадників. Але я свідчуся небом, ніхто не відданий вам більше за мене. Навіски, що їх вимагає король, ви віддали герцоґу Б'юкенгемському. Чи не так? Вони були в маленькому коробочку з рожевого дерева, який він мав у руках. Адже так? Чи я помиляюсь?
— О, боже мій милий, — шепотіла королева, цокаючи зубами.
— І ці навіски, — додала пані Бонасьє, — треба повернути.
— Так, звичайно треба, — ствердила королева. Але як це зробити, як їх дістати?
— Треба послати когонебудь до герцоґа.
— Але кого? Кого? На кого покластися?
— Чоловіка мого звільнили два-три дні тому. Я ще не мала часу з ним побачитись. Це чесна й добра людина, що до всіх ставиться однаково — без любови й без ненависти. Він зробить все, що я хочу. Він поїде, сам не знаючи, що везе, і передасть листа на зазначену адресу, не підозрюючи навіть, що він — від вашої величности.
Королева схопила молоду жінку за руки, подивилась на неї, ніби бажаючи прозирнути в її думки, і, побачивши в них саму щирість, ніжно її поцілувала.
— Зроби це, — вигукнула вона, — і ти врятуєш мене від смерти, повернеш мені честь.
— О, не перебільшуйте послуги, яку я маю за щастя вам зробити. Мені нема чого вам повертати. Ваша величність — тільки жертва зрадницьких змов.
— Правда, так, дитино моя, — сказала королева, — ти маєш рацію.
— Дайте ж мені листа, мадам, неможна гаяти часу.
Королева підбігла до маленького столика, де були атрамент, перо та папір. Вона написала пару рядків, припечатала лист своєю печаткою й віддала його пані Бонасьє.
— Справа в тому, що в мене нема грошей, — мовила королева, — але зажди.
Вона підбігла до шкатулки, де були сховані її коштовності.
