— О, я вже й так маю нагороду! — згукнув Д'Артаньян. — Я вас кохаю, і ви дозволяєте мені казати про це: це вже щастя більше, ніж те, якого я міг сподіватися.
— Тихо! — застерегла пані Бонасьє, здригнувшися.
— Що?
— На вулиці розмовляють.
— Це голос…
— Мого чоловіка! Так, я впізнаю його.
Д'Артаньян підбіг до дверей й засунув засув.
— Він не увійде, доки ми не вийдемо. Мусите піднятись до мене.
— Ой, — вигукнула пані Бонасьє, — ви так це кажете, що мене аж жах бере.
Д'Артаньян побачив сльози на її очах. Схвильований та зворушений, він кинувся до ніг молодої жінки.
— У мене, як у храмі, вам нічого не загрожує, — сказав він. — Даю вам слово дворянина.
— Ходім! Я вірю вам, мій друже.
Юнак обережно одсунув засув, і обидва, легкі як тіні, прослизнули через унутрішні двері до коридору, а звідти нечутно піднялися сходами й увійшли в кімнату Д'Артаньяна.
У себе Д'Артаньян запропонував жінці наблизитись до вікна, і через щілинку у віконниці вони вздріли пана Бонасьє, що розмовляв із чоловіком у плащі, і почали прислухатися.
Пан Бонасьє одчинив двері і, побачивши, що в кімнаті нікого нема, повернувся до людини в плащі, що деякий час залишалась на самоті.
— Вона пішла, — сказав колишній крамар. — Вона, мабуть, подалась до Лювру.
— Ви певні, — спитав невідомий, — що вона не знає, куди ви пішли?
— Ні, — самозадоволено відповідав Бонасьє, — це жінка занадто поверхова.
— А чи вдома хлопець-ґасконець?
— Не думаю; як бачите, віконниці зачинені і крізь щілинку не видно світла.
— Усе єдине, треба переконатися.
— Яким чином?
— Постукати у двері.
— Я спитаю в його слуги.
— Ідіть.
Бонасьє підійшов до дверей кімнати Д'Артаньяна й постукав.