Ніхто не відповідав. На той вечір Портос для більшої пишности просив Д'Артаньяна надіслати Плянше до нього. Д'Артаньян же не виявив жодної ознаки життя.
— Там нікого немає, — сказав Бонасьє.
— Однаково, ходім краще до вас; там безпечніш, ніж на порозі.
— О, шкода яка, — прошептала пані Бонасьє, — ми більш нічого не почуємо.
— Навпаки, — сказав Д'Артаньян, — ми будемо чути ще більше.
Він винув з підлоги три чи чотири паркетинки, і вони почули, як людина в плащі наказувала Бонасьє вирядитись до Лювру й узяти від жінки листа. Умовившись, де вони стрінуться, незнайомий пішов.
Зойк жаху несподівано перервав міркування Д'Артаньяна та пані Бонасьє: її чоловік побачив заник торбинки й кричав „рятуйте!“
— Ой, лихо! — вигукнула пані Бонасьє, — він зниме бучу на цілу округу.
Бонасьє кричав довго, та крики не були тоді навдивовижу і не зацікавили нікого. Незабаром, молоді люди почули, як Бонасьє вийшов і голос його віддалявся у напрямкові вулиці Дю-Бак.
— А тепер, коли він пішов, треба забиратись і нам, — зауважила пані Бонасьє. — Мужність, а головне — обережність! І пам'ятайте, що ви належите королеві
— Їй і вам, — виправив Д'Артаньян. — Будьте спокійні, чудова Констанціє, я повернуся гідний її вдячности; та чи буду я вартий вашого кохання?
Констанція відповіла довгим поглядом, що його жінка завжди дарує чоловікові, якого кохає.
Д'Артаньян пішов просто до пана Де-Тревія. Він гадав, що за декілька хвилин цей клятий незнайомий повідомить про все кардинала, а тому неможна було гаяти й момента.
З першого погляду на веселе обличчя Д'Артаньяна капітан зрозумів, що трапилось щось нове.
Знавши про відданість Де-Тревія королеві, Д'Артаньян поклав розповісти йому все.
