— Ви хтіли мене бачити, мій молодий друже? — спитав Де-Тревій.
— Так, капітане, — відповів Д'Артаньян, — і сподіваюся, ви пробачите мені за турботи, скоро довідаєтесь, в якій важливій справі я до вас прийшов.
— Кажіть, я вас слухаю.
— Тут ідеться не більше, не менше, як про честь, а, мабуть, і життя королеви, — сказав Д'Артаньян, стишивши голос. — Я випадково познайомився з таємницею…
— Бережіть вашу таємницю, юначе, і скажіть, чого ви бажаєте?
— Я хочу, щоб ви виклопотали мені двохтижневу відпустку у пана Дезесара.
— Коли?
— Цієї ж ночі,
— А, ви збираєтесь їхати з Парижу?
— Мене посилають.
— Можна знати куди?
— До Лондону.
— А чи нема зацікавлених у тім, щоб ви не досягли своєї мети?
— Кардинал, гадаю, віддав би все на світі, щоб я впіймав облизня.
— І ви їдете сами?
— Так.
— Аджеж вас уб'ють.
— Я помру, виконуючи свій обов'язок.
— Тоді ваше доручення не буде виконано.
— Це дійсно так, — сказав Д'Артаньян.
— Вірте, — вів далі Тревій, — при такій нагоді треба чотирьох для того, щоб доїхав один.
— Маєте рацію, капітане, — відповів Д'Артаньян. — Але ви знаєте Атоса, Портоса й Араміса, і вам відомо, що я можу на них покластись.
— Я можу дати кожному з них двохтижневу відпустку, ось і все. Атосові, що все ще слабує на поразку, — для поїздки на Форзькі води, Портосові й Арамісові — супровадити їхнього товариша, якого вони не хочуть кидати самого в такому важкому стані. Відпустка буде за доказ моєї згоди на мандрівку.
— Красно дякую, капітане, ви надзвичайно ласкаві.
Д'Артаньян написав заяву, і пан Де-Тревій, прийнявши від нього папера, обіцяв, що коло другої всі чотири дозволи будуть надіслані на їхні адреси.
— Будьте ласкаві, пошліть мій дозвіл до Атоса, — попросив Д'Артаньян, — бо я боюся, повернувшись додому, натрапити на якунебудь неприємність.
