— Будьте спокійні. Прощайте. Щаслива путь. Доречі… — сказав пан Де-Тревій, прикликаючи його знову.
Д'Артаньян повернув.
— Чи є у вас гроші?
Д'Артаньян дзвякнув торбинкою, що була в його кешені.
— Чи вистачить? — спитав Де-Тревій.
— Триста пистолей.
— Добре, з ними можна їхати майже на край світу. Ідіть собі.
Д'Артаньян вклонився. Де-Тревій простяг руку. Д'Артаньян стиснув її з шанобливою вдячністю. Від самого приїзду до Парижу капітан завжди пеклувався ним.
Спочатку Д'Артаньян пішов до Араміса, що за долю його він дуже турбувався.
Поки приятелі балакали про дрібниці, з'явився посланець пана Де-Тревія із запечатаним пакетом.
— Відпустка, яку ви зволили просити, — сказав льокай.
— Я? Я не просив відпустки.
— Мовчіть та беріть, — сказав Д'Артаньян. — А ось вам, мій друже, півпістолі за труд. Скажіть панові Де-Тревію, що пан Араміс душею йому вдячний. Ідіть собі.
Чоловік низько вклонився й пішов.
— Що це таке? — спитав Араміс.
— Беріть із собою все потрібне для двохтижневої подорожі та йдіть за мною.
— Але я не можу кинути Парижу цієї хвилини, не довідавшися… — Тут Араміс зупинився.
— Що з нею сталося, чи не так? — спитав Д'Артаньян.
— З ким?
— З жінкою, що була тут… З вишиваною хусточкою…
— А хто переказував вам, що тут була жінка? — звідався Араміс, пополотнівши як смерть.
— Я бачив її на власні очі.
— І ви не знаєте, хто вона така?
— Здається, догадуюсь.
— Слухайте, — мовив Араміс. — Коли вже ви так багато знаєте, то чи не відомо вам і куди вона зникла?
— Гадаю, що вона повернулась до Тура.
— До Тура? Це так. Ви її знаєте. Адже, як вона могла поїхати до Тура, не сказавши мені жодного слова?
— Вона боялась, що її заарештують.
— А чому вона не написала мені?
— Тому, що боялась скомпрометувати вас.
— Ви повертаєте мені життя, Д'Артаньяне! — вигукнув Араміс. — Я вважав себе за кинутого, обдуреного. О, який би я був радий побачити її! Я не міг уявити собі, що заради
