— Звичайно.
— Так ось, я бажаю мати дозвіл, що ви його маєте, тому що мені його бракує, а він мені дуже потрібний.
— Ви жартуєте?
— Я ніколи не жартую.
— Пустіть мене.
— Не пущу.
— Любий юначе, я вам розтрощу голову. Гей, Любене, мої пістолети!
— Плянше, — сказав Д'Артаньян, — подбай за слугу, а я беру на себе пана.
Плянше, підбадьорений першим успіхом, кинувся на Любена, звалив його з ніг, бо був дужий, і притиснув йому коліном груді.
— Робіть собі своє, — сказав Плянше, — а я свого закінчив.
Побачивши таке, шляхтич видобув свою шпаду й кинувся на Д'Артаньяна. Але він мав справу із справним бойцем.
На протязі трьох секунд Д'Артаньян наніс йому три вдари, кажучи: „цей — за Атоса, цей — за Портоса, а цей — за Араміса“.
Після третього вдара шляхтич впав, як колода.
Д'Артаньян думав, що той помер або, принаймні, зомлів, і схилився, щоб узяти дозвіл, та коли він простяг руку, поранений, що не випускав шпади, вдарив його вістрям у груді, кажучи:
— А це для вас!
— А цей за мене. Напослідок смачніше! — вигукнув посатанілий Д'Артаньян, пришпилюючи його до землі четвертим вдаром у черево.
Цього разу шляхтич заплющив очі й знепритомнів.
Д'Артаньян обшукав кешеню, в яку, як він бачив, той поклав дозвіл, і взяв його. Дозвіл було на ім'я графа Де-Варда.
Зв'язавши слугу й перетащивши обох під дерево, вони поспішили до начальника порту.
— Ви, здається, поранені? — спитав Плянше.
— Нічого, візьмемось за головне, а там вже подбаємо й про мою рану. Але вона мені здається не дуже небезпечною.
І обидва швидкою ходою попрямували до дачі поважного урядовця.
Доповіли про прибуття віконта Де-Варда.
Д'Артаньян увійшов.
— Чи є у вас дозвіл за кардиналовим підписом? — спитав начальник порту.
