— Так, пане, — відповів Д'Артаньян, — ось він.
— А, він в порядку, — сказав начальник, — та з чудовою рекомендацією.
— Натурально, — відповів Д'Артаньян. — Я один з найвідданіших йому людей.
— Здається, його еміненція бажає перешкодити комусь проїхати до Англії?
— Так, якомусь Д'Артаньянові, беарнському дворянинові, що виїхав з Парижу з трьома товаришами, сподіваючись добратися до Лондону.
— А знаєте ви його особисто? — спитав начальник.
— Кого це?
— Та цього Д'Артаньяна?
— Дуже добре.
— Тоді, спишіть мені його.
— Нема нічого легше.
Д'Артаньян докладно описав йому графа Де-Варда.
— Чи є з ним хто? — спитав начальник.
— Так, льокай — Любен на ймення.
— За ними будуть стежити й якщо здибають їх, то його еміненція може бути спокійний: вони повернуться до Парижу з надійною сторожею.
— Кардинал буде вам дуже вдячний, пане начальнику, якщо ви так зробите.
— Чи побачите ви його, повернувшись, графе?
— Звичайно.
— Перекажіть йому, будь ласка, що я його вірний слуга.
— Неодмінно.
І радий з цього запевнення, начальник порту завірив перепустку й віддав її Д'Артаньянові.
Д'Артаньян, не гаючи часу, уклонився начальникові, подякував йому й пішов.
Вийшовши з дачі, вони з Плянше побігли, накинули великого круга, залишаючи гай осторонь, і повернули до міста через інші ворота. Судно все ще стояло налагоджене до відплиття. Хазяїн чекав на березі.
— Ну, що? — спитав він, побачивши Д'Артаньяна.
— Ось моя перепустка; завірена, — сказав той.
— А той пан?
— Він сьогодні не поїде, — відповів Д'Артаньян: — та не турбуйтеся, я заплачу за обох.
— Тоді їдьмо, — сказав хазяїн.
— Їдьмо, — повторив Д'Артаньян.
І він разом із Плянше скочив у човен. За п'ять хвилин вони були на кораблі.
