— Скільки я винуватий? — спитав Д'Артаньян.
— Усе сплочено, — відповів хазяїн, — і щедро. Поїжджайте. Борони вас бог!
— Амінь! — вимовив юнак і поскакав уклус.
За чотири години, точно виконуючи інструкції, він був у Невшателі. У Невшателі, як і в Сен-Валері, на нього чекав засідланий кінь. Д'Артаньян хотів був перекласти пістолети з одного сідла в друге, нове. Та в кобурах лежали там такі самісінько пістолети.
— Ваша адреса в Парижі?
— Будинок ґвардії, рота Дезесара.
— Гаразд.
— Яким шляхом мені їхати? — і собі спитав Д'Артаньян.
— На Руан. Але ви залишите місто з правого боку. У селі Екуї ви спинитесь. Там тільки одна коршма „Щит Франції“. Не судіть з зовнішнього вигляду: в стайні її ви знайдете коня, що вартий цього.
— Пароль такий же?
— Точно такий.
— До побачення, хазяїне!
— Час добрий! Чи не треба вам чого?
Д'Артаньян рухом голови відповів, що йому нічого не треба, і пустив коня що-духу. В Екуї повторилася та сама сцена: він знайшов такого ж услужного хазяїна й свіжого відпочилого коня. Залишивши, як і перед тим, свою паризьку адресу, він поскакав до Понтуаз. Там він востаннє перемінив коня й о дев'ятій галопом в'їхав у двір будинка пана Де-Тревія.
Протягом дванадцяти годин він проїхав коло шістдесяти льє.
Пан Де-Тревій привітав його, ніби бачився з ним сьогодні ранком, тільки стиснув руку міцніше, ніж завжди, і повідомив, що рота пана Дезесара вартує в Люврі та що він може вирядитись на свій пост.
Другого дня у цілому Парижі тільки й балачок було, що про баль, який міські радники влаштовували на честь короля та королеви. На балі їх величності мали протанцювати улюблений королем славетний Мерлезонський балет.
Готування розпочали зранку, а о шостій удень стали збиратися запрошені.
