— А я хтів вас про це спитати, чи не маєте ви про них відомостей?
— Ніяких.
— Я кинув їх на дорозі: Портоса в Шантії, з дуелею на шиї; Араміса — в Кревенері — з кулею в плечі; Атоса — в Ам'єні, обвинуваченого в збутку фалшованих грошей.
— Он як! А як же вам пощастило втекти?
— Якимось дивом, пане. Мушу визнати, діставши вдара шпадою в груді і пришпиливши графа Де-Варда на дорозі до Кале, як метелика до шпалер.
— Цього ще не ставало! Де-Вард — кардиналів слуга, родич Рошефора. Стривайте, мій любий; мені дещо стало на думку.
— Кажіть, пане!
— На вашому місці я зробив би так.
— А саме?
— На ту пору, як кардинал шукатиме мене в Парижі, я би тихесенько подався до Пікардії довідатися, що сталося з моїми трьома компаньйонами. Чорт побирай! Варті ж вони такої уваги з вашого боку.
— Добра порада, пане капітане, і я завтра ж рушу.
— Завтра? А чому не сьогодні ввечорі?
— Сьогодні в Парижі у мене дуже важлива справа.
— Ех, юначе, юначе! Якісь любощі? Глядіть, повторюю вам: жінка занапастила нас усіх і ще має занапастити, скільки нас не буде. Послухайте мене, уїздіть сьогодні ввечорі.
— Це неможливо, пане.
— Ви дали слово?
— Так, пане капітане.
— То інша річ. Проте, обіцяйте мені, якщо сьогодні вночі вас не вб'ють, ви завтра поїдете.
— Обіцяю.
— Чи не треба вам грошей?
— У мене ще п'ятдесят пістолей. Цього, мабуть, досить.
— А ваші товариші?
— На мою думку, вони повинні мати гроші. Коли ми виїздили з Парижу, кожен з нас мав у кешені по сімдесят п'ять пістолей.
— Чи побачимось ми перед вашою подорожжю?
— Не думаю, пане! Хіба станеться щось нове.
— Нехай так! Час добрий!
— Дякую, пане.
І Д'Артаньян попрощався з Де-Тревієм, зворушений, як ніколи, його батьківською дбайливістю за своїх мушкетерів.
