Він почережно зайшов до Атоса, Портоса та Араміса. Жоден з них ще не повернувся. Слуги їхні були також відсутні, і не було відомостей ні про тих, ні про інших.
Проходячи повз ґвардійські касарні, він кинув оком на стайні: три коні з чотирьох були вже на місці. Плянше, все ще дивуючись, чистив їх, і два вже були вичищені.
— Ой, пане, — сказав Плянше, уздрівши Д'Артаньяна, — який же я радий, що бачу вас.
— А чому так, Плянше? — спитав юнак.
— Чи ви звіряєтеся на пана Бонасьє?
— Я? Ані трошечки.
— І добре робите, пане.
— А чому ти питаєш про це?
— А тому, що поки ви з ним розмовляли, я стежив за вами, — звичайно не прислухаючись, — так він, пане, двічі та тричі змінявся на виду.
— Ач як!
— Пан цього не помітив, бо був дуже схвильований через той лист, що надійшов вчора. А я навпаки: упереджений проти чудесного способу, в який той лист потрапив до нас, я не проминув жодного руху на його обличчі.
— І яким воно тобі здалося?
— Зрадницьким, пане.
— Справді?
— До того ж, оце ви його залишили й зникли за рогом вулиці, як пан Бонасьє схопив капелюха, зачинив двері й побіг у противний бік.
— Маєш рацію, Плянше! Щось непевне! Та не турбуйся, ми не заплатимо за квартиру, доки все досконало не з'ясується.
— Пан жартує, а ось побачите!
— Що маєш робити, Плянше! Що буде, те й буде!
— Так ви не відмовляєтеся від своєї прогулянки сьогодні ввечорі?
— Навпаки, Плянше! Що більше я лютую на Бонасьє, то радше піду на побачення, призначене мені цим листом, що так тебе турбує.
— Якщо такий ваш намір…
— Непорушний, люб'язний. Отже, о дев'ятій чекай на мене тут, у касарнях. Я зайду по тебе.
Д'Артаньян, з природи обережний, замість повернути додому, пішов обідати до того священика-ґасконця, що підчас бідування чотирьох приятелів, почастував їх шоколядою.