— Люди добрі, — гукнув я, — чого вам тут треба?
— Ти повинен мати драбину! — сказав мені той, що здавався старшим.
— Так, пане! Це з її помічю я знимаю овочі.
— Дай нам її й забирайся до себе. Ось тобі екю за клопіт. Тільки пам'ятай: в разі ти вимовиш хоч єдине слово про те, що можеш угледіти або підслухати (а я певний, хоч скільки б ми не загрожували, ти все ж таки маєш підглядати й підслухувати), ти вже пропав.
По цих словах він кинув мені екю, я підняв його й приніс драбину.
Дійсно, зачинивши по них фіртку, я удав, ніби повертаю додому. Але зараз же вийшов через задні двері і, ховаючись у темряві, наблизився до ось того куща бузини, з-за якого я міг усе бачити.
Ці три особи нечутно підвезли карету, висадили низенького чоловіка, шпакуватого, в бідному вбранні темного кольору; він побрався по драбині, з осторогою подивився в середину кімнати, спустився й пробурмотів:
„Це вона!“
Зараз же той, що розмовляв зо мною, підійшов до дверей флігеля, одчинив їх ключем, що був при ньому, потім зачинив і щезнув. Того ж часу два інші чоловіки полізли на драбину. Бідолашний старий залишався коло дверцят карети, фурман тримав коней карети, а льокай — верхові коні.
Раптом у флігелі розляглися гучні крики. До вікна підбігла жінка, відчинила його, мов бажала кинутися з нього; та зараз же побачила тих двох, відскочила назад, а вони ринули за нею в кімнату.
Потім я вже нічого не бачив, тільки чув хруск ламаних меблів. Жінка репетувала, кричала пробі. Але скоро галасіння її стихло. Три чоловіки, несучи на руках жінку, підійшли до вікна, двоє спустилися драбиною й занесли нещасну до карети, слідом за нею вліз туди і старий. Той, що залишався у флігелі, зачинив вікно, зараз же вийшов через двері та упевнився, що жінка була в кареті. Два його компаньйони сиділи вже на конях. Він і собі скочив у сідло. Льокай сів поруч із візником. Карета помчала вчвал, у супроводі трьох верхівців. На тім усе й закінчилось. Потім я вже нічого не бачив, нічого не чув.
Д'Артаньян, приголомшений цією жахливою новиною, наче остовпів, а втім у серці його бурхали всі гемони гніва й ревнощів.
— Послухайте, пане! — сказав старий, на якого німа розпука Д'Артаньяна справила більше враження, ніж галас та сльози. — Не впадайте в розпач: вони її не вбили, а це головне.
