ливу жінку, тому нема чого бігати шукати щастя: воно само приходить до нього. Чи не так, пане Бонасьє?
Бонасьє пополотнів, як смерть, і криво всміхнувся.
— Ах, ви жартун! — відповів Бонасьє. — А втім, де ж ви швендяли через цілу ніч? Здається по полях зараз погано ходити?
Д'Артаньян подивився на свої заболочені чоботи й в той же час кинув оком на черевики й панчохи крамаря. Можна було сказати, що вони ходили тим самим болотом: плями були однакові.
Несподівана думка вразила Д'Артаньяна. Та груба, низенька, шпакувата людина в темному вбранні, що скидалася на льокая і з якою так зневажливо поводилися військові, — та то ж був Бонасьє. Чоловік допомагав викрадати свою власну жінку! Проте, Д'Артаньян опанував себе.
— Годі вам жартувати, мій люб'язний, — сказав він. — Якщо для моїх чобіт потрібна щітка, то й ваші черевики й панчохи просять того ж таки. Чи не швендяли денебудь і ви, пане Бонасьє? То був би непрощенний гріх для людини вашого віку й чоловіка такої молодої та вродливої жінки.
— О, ні, боронь боже, — відказав Бонасьє. — Вчора я їздив до Сен-Манде довідатися про конче потрібну для мене служницю, а що дорога була погана, то я й приніс цю грязюку, яку не мав ще часу зчистити.
Місце, вказане Бонасьє, що нібито становило мету його подорожі, було новим ствердженням підозри Д'Артаньянової. Бонасьє назвав Сен-Манде, а Сен-Манде лежить у противній щодо Сен-Клю стороні.
Ця правдоподібність стала йому за першу втіху. Якщо Бонасьє знає, де його жінка, то, вживши надзвичайних заходів, завжди можна буде примусити крамаря розв'язати язик і викрити таємницю. Треба тільки було обернути цю правдоподібність на упевненість.
— Вибачте, люб'язний пане Бонасьє, що я поводжуся з вами без церемонії, — сказав Д'Артаньян. — Ніщо не викликає спраги так, як безсоння. Дозвольте мені випити у вас склянку води. Не відмовите ж ви в цьому сусідові?
І, не діставши ще дозволу хазяїна, Д'Артаньян швидко увійшов у будинок і кинув оком на ліжко. Постіль була не пом'ята. Бонасьє не лягав спати. Значить, він повернувся годину чи дві тому: він супроводив свою жінку до місця, куди її відвезено, чи, принаймні, до першої станції.
— Спасибі, пане Бонасьє, — подякував Д'Артаньян, вихиливши склянку. — Це все, чого мені було треба! Тепер я піду до себе, накажу Плянше вичистити чоботи, а коли він
