стиснув хорому руку й сказав, що їде далі шукати їх, і сподівається, повертаючись тою ж таки дорогою, взяти його з собою, якщо той залишиться до того часу в готелі „Великий Сен-Мартен“.
Портос відповів, що пораза не дозволить, мабуть, йому скоро поїхати звідси. Побажавши пораненому всього найкращого, Д'Артаньян доручив Мускетонові пильнувати Портоса, розплатився з хазяїном і рушив далі в супроводі Плянше, що здихався вже одного коня.
Підчас всієї подорожі глибокий сум обіймав серце Д'Артаньяна. Він думав про пані Бонасьє й боявся, чи не сталось з нею якого лиха. Діставшися до Кревкера, він впізнав коршму, де залишив Араміса, і, пустивши коня вчвал, незабаром спинився коло дверей.
Цього разу назустріч йому вийшла хазяйка, а не хазяїн. Д'Артаньян був фізіономіст. Він скинув оком на сите, радісне обличчя жінки й зрозумів, що перед нею можна не таїтися, бо люди з такими веселими видами — безпечні.
— Люб'язна хазяєчко, — спитав її Д'Артаньян, — чи не можете ви сказати, що сталося з одним з моїх друзів, якого ми примушені були залишити у вас днів дванадцять тому?
— Це вродливий юнак, років двадцяти трьох — двадцяти чотирьох, такий лагідний та люб'язний?
— І до того, ще поранений в плече.
— Він тут, пане.
— Ви, люб'язна пані, просто воскрешаєте мене! — скрикнув Д'Артаньян, скочивши з коня й кинувши повіддя Плянше. — Де ж мій дорогий Араміс? Я хочу обняти його.
— Вибачте, пане, але я не думаю, щоб він міг тепер же прийняти вас.
— Чому?
— У нього священик з Мондідьє та настоятель манастиря єзуїтів з Ам'єну.
— Боже мій, — згукнув Д'Артаньян, — хіба бідному хлопцеві погіршало?
— Ні, пане, навпаки. Але через хоробу на нього зійшла благодать божа, він поклав уступити до ордену.
— Правда, я й забув, що він мушкетер тільки тимчасовий.
