— Чому ні? Жартують і зо смертю.
— І надаремно, бо смерть є двері, що приводять до загибелі або до спасіння.
— Нехай так. Тільки прошу, не будьмо дискутувати в богослівських питаннях, Арамісе. З вас на сьогодні буде, а я майже забув ту малість латині, якої й давніш не знав. До того признаюся, від десятої ранку я нічого не їв і збіса голодний.
— Ми зараз пообідаємо, дорогий друже, незабувайте лише, що сьогодні п'ятниця. По таких днях я не можу ні дивитись на м'ясо, ні їсти його. Якщо ви згодні поділити зо мною мій обід, то майте на увазі, він складається з підсмажених чотирикутників та овочей.
— Що ви розумієте під чотирикутниками? — тривожно спитав Д'Артаньян.
— Я розумію шпинат. Та заради вас я додам яєць. Це серйозне порушення правил: яйця те ж таки м'ясо, бо з них вилуплюються курчата.
— Бенкет не розкішний, та це маловажно. Аби побути з вами, я вже перетерплю.
— Дякую вам за офіру, — вимовив Араміс. — Якщо вона не буде корисна вашому тілу, то, будьте певні, стане в пригоді вашій душі.
— Отже, Арамісе, ви поклали бути священиком? Що скажуть наші друзі, що скаже пан Де-Тревій? Вони вважатимуть вас за дезертира, попереджаю вас.
— Я повертаюсь до церкви, і не вперше вступаю до неї. Я був дезертир церкви за-для мира, бо ви знаєте, що я присилив себе, коли вбирався в мушкетерський мундир.
— Нічого не знаю.
— Ви не знаєте, що я залишив семінарію?
— Ні.
— Ось моя історія. До того ж у святому письмі сказано: „Сповідайте гріхи один одному“. Отже, я сповідаюся перед вами, Д'Артаньяне.
— А я наперед даю вам розгрішення. Бачите, який я добрий.
— Не жартуйте із святими речами, мій друже.
— Кажіть, я слухаю.
— Я вчився в семінарії з дев'яти років. До двадцяти років мені лишалося тільки три дні. Я став би абат, і все було б гаразд. Одного вечора я своїм звичаєм пішов до одних знайомих, яких я охоче відвідував. Що його поробиш? Кожен буває молодий, а молоді літа мають свої вади. Раптом увійшов офіцер, який завжди дивився на мене ревнивим оком, коли я читав господині життя святих.