— Я той абатик, що читає життя святих і перекладає віршами історію Юдіти.
— А, так, так, пригадав, — глузливо мовив офіцер. — Чого ви від мене хочете?
— Я хочу, щоб ви призначили час для прогулянки зо мною.
— Завтра вранці, якщо ви того бажаєте, і з великою охотою.
— Не завтра вранці, будь ласка, а зараз.
— А ви того рішуче вимагаєте?
— Я настоюю на цьому.
— То ходім. Пані, — звернувся офіцер до дами, — не турбуйтеся. Я маю тільки вбити цього пана й повернуся закінчити другий куплет.
Ми вийшли. Я повів його Паєнською вулицею, саме до того місця, де рік тому, того ж самого часу, він почастував мене компліментом, за який я вам розповідав. Була чудова місячна ніч. Ми витягли шпади, і першим же випадом я вбив його.
— А чорт побирай! — згукнув Д'Артаньян.
Араміс вів далі.
А що співак не повертався до дам, і його знайшли на Паєньскій вулиці з раною від шпади, яка просмикнула його наскрізь, то вирішили, що це я його так обробив. Знявся скандал. Я був примушений на деякий час відмовитися від сутани. Атос, з яким я познайомився під той час, і Портос, що поруч із фехтуванням учив мене деяких хватських прийомів, порадили мене клопотатися про мушкетерський мундир. Король дуже любив мого батька, убитого при облозі Араса, і мене вшанували тим мундиром. Ви розумієте, що тепер для мене прийшов час повернутись на лоно церкви.
— А чому саме тепер, а не раніше й не пізніше? Що з вами сталося, що навіяло вам такі лихі думки?
— Та рана, любий мій Д'Артаньяне, була застереження неба.
— Та рана? Але вона майже цілком загоїлася. Я певний, що тепер вас турбує інша рана.
— А яка ж? — зашарився Араміс.
— У вас, Арамісе, сердешна рана, болісніша та кровотечніша, і її заподіяла вам жінка.
Очі Араміса мимоволі заблищали.
— О, — відповів він, ховаючи своє хвилювання під удаваною байдужістю, — не торкайтеся таких речей. Щоб я думав про це! Щоб я зазнавав страждань кохання! Невжеж, на вашу думку, я збожеволів? Та через кого ж? Через якунебудь гризетку, покоївку, яким я пускав бісики підчас гарнізонної служби?