еміненцію. Регіт вибухав знову, і жодний вчинок кардиналів не лишався не розкритикований.
— Ось люди, що їх, запевне, посадовлять у Бастилію[1] й повісять, — з острахом подумав Д'Артаньян: — і мене разом із ними. Що я чув і слухав їх, то я вже — їхній спільник. Що сказав би мій батько, який прищеплював мені таку пошану до кардинала, якби побачив мене в товаристві таких поган? — і все ж таки слухав їх із великим зацікавленням.
Він був зовсім чужий в цій юрбі прибічників пана Де-Тревія, що бачили його тут уперше й підійшли звідатись, чого йому треба.
На це запитання Д'Артаньян дуже скромно назвав своє ім'я, підкресливши, що він земляк капітана, і просив камердинера виправити йому хвилинну авдієнцію в пана Де-Тревія. Камердинер протекторальним тоном обіцяв у свій час доповісти про нього.
Трохи стямившися після першого подиву, Д'Артаньян мав тепер змогу придивитися й до облич.
Осередком найжвавішого кутка був мушкетер, високий на зріст, з пихатим обличчям, у дивоглядному убранні, що брало на себе всі очі. На ньому був не формений плащ, а камзол небесно-блакитного кольору, трохи приношений, злинялий, а поверх камзолу розкішний черезплічник, гаптований золотом, що вилискував, як жмурки на воді проти сонця. Довгий плащ з густочервоного оксамиту красиво спадав з пліч, викриваючи блискучий черезплічник, на якому висіла величезна шпада.
Цей мушкетер допіру змінився з караулу, скаржився на нежить і з часу до часу удавав, що кашляє. Через те він і накинув плащ, — пояснював він. І в той час, як він, пишаючись, говорив, призирливо покручуючи вуси, всі милувалися його гаптованим черезплічником, а Д'Артаньян і поготів.
— Що поробиш? — казав мушкетер. — Така мода. Звичайно, це дурниця, я добре це знаю, — а мода! А втім, треба ж витрачати кудись гроші, що дісталися в спадщину.
— Гей, Портосе! — скрикнув один з присутніх, — не силкуйся упевнювати нас, ніби цей черезплічник дістався тобі з родительської великодушности; це подарунок дами під серпанком, що з нею я зустрів тебе минулої неділі коло воріт Сент-Оноре.
- ↑ Бастилія, кріпость-в'язниця, куди садили політичних в'язнів; її зруйнування було початком Великої Французької революції. Через 100 років після зруйнування Бастилії скликано 14-го травня 1889 р. перший конґрес II-го Інтернаціоналу.
