— Якого листа? — жваво скрикнув Араміс.
— Листа, що надійшов підчас вашої відсутности і який мене просили передати вам.
— Од кого ж цей лист?
— Од якої-небудь заплаканої служниці чи гризетки, що впала в розпуку, а може, од покоївки мадам Де-Шеврез, примушеної разом із своєю панією повернутися до Туру. Це вона, мабуть, щоб напустити ману, взяла пахучого паперу і запечатала свого листа печаткою з короною герцоґині.
— Що ви кажете?
— Я, здається, загубив його, — лукаво сказав Д'Артаньян, удаючи, ніби шукає листа. — На щастя, мир — могила, чоловіки, а значить і жінки, — тіні, а кохання — почуття, що викликає у вас тільки — фе.
— Д'Артаньяне, Д'Артаньяне, я помру через тебе.
— Нарешті, ось він, — сказав Д'Артаньян, видобуваючи листа з кешені.
Араміс підскочив, схопив листа й прочитав або, вірніш, проковтнув його. Обличчя йому сяло щастям.
— Служниця, здається, має дуже гарний стиль, — недбало зауважив посланець.
— Дякую, Д'Артаньяне! — викрикнув Араміс, майже збожеволівши з радощів. — Вона була примушена повернутися до Тура. Вона не зрадила мене, вона кохає мене. Дай я тебе обійму. Щастя просто душить мене.
І двоє друзів пішли в танець навколо творів вельмишановного Івана Златовуста і сміливо толочили аркуші дисертації, розкидані на підлозі.
У тій хвилі в номер увійшов Базен із шпінатом та яєшнею.
— Тікай, нещасний, — згукнув Араміс, кидаючи йому в обличчя свій капелюх. — Повертай туди, звідки прийшов, забирай ці погані овочі, цю паскудну салату. Неси нам нашпікуваного зайця, гладкого каплуна, бараняче стегно з часником і чотири пляшки старого бургонського.
Базен, що дивився на свого пана й нічого не розумів у цьому перевороті, сумно вкинув яєшню в шпінат, а шпінат вивернув на підлогу.
— Вип'ємо, любий мій Д'Артаньяне, будьмо пити досхочу, чорт побирай і розкажіть мені, що там у вас робиться.