— Тепер нам залишається довідатися про Атоса, — сказав Д'Артаньян хороброму Арамісові, коли розповів йому про все, що трапилося в столиці від часу їхнього від'їзду, і коли смачний обід примусив одного з них забути про свою дисертацію, а другого — про свою втому.
— Невже ви гадаєте, що з ним скоїлося лихо? — спитав Араміс. — Атос такий холоднокровний, такий одважний і так чудово орудує шпадою.
— Так, звичайно, і я більше ніж будь-хто віддаю належне його відвазі та спритності. Але я волію відбивати шпадою вдари списа, ніж ломак. Боюся, що Атосові довелося битись з лькоями, а льокаї — нарід, що б'є боляче й не скоро вгаває. Ось чому, винюся вам, я бажав би уїхати, як найскорше.
— Спробую і я поїхати з вами, — сказав Араміс, — хоч почуваю, що навряд чи спроможуся сидіти верхи. Вчора я спитувався катувати себе нагаєм, який ви бачите ось тут на стіні, та біль примусив мене залишити це побожне заняття.
— Ніколи не чув, щоб вогнепальну рану намагалися лікувати нагаєм. Ви були хорі, любий друже, а хороба знесилює мозок, отже, я вибачаю вам.
— Коли ж ви їдете?
— Завтра вдосвіта; відпочиньте якнайкраще цієї ночі, і завтра якщо зможете, ми поїдемо разом.
Назавтра, увійшовши до кімнати Араміса, Д'Артаньян побачив його біля вікна.
— На що ви там дивитесь? — спитав Д'Артаньян.
— Та ось, милуюся на ці троє чудових коней, що їх конюші тримають за повіддя. Це просто королівська втіха їздити на таких тваринах.
— Цих розкошів можете зазнати й ви, люб'язний Арамісе, бо один з цих коней ваш.
— Та що ви? А який?
— Який вам більше до вподоби; як на мене, вони всі однаковісінькі.
— І коштовна попона на ньому теж моя?
— Звичайно.
— І ці позлочені кобури, цей оксамитовий чепрак, це сідло із срібними оздобами, невже все це — моє?
— Так само, як той кінь, що риє землю копитом — мій, а той, що гарцює — Атосів.
