Сторінка:Александр Дюма. Три мушкетери. 1929.pdf/176

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

пан одповів, що вони мають сорок патронів і стрілятимуть до останнього набоя, а не дозволять нікому з нас зійти в льох. Тоді, пане, я пішов скаржитися до пана мера. А той засміявся й сказав, що катузі по заслузі, та що це, мабуть, навчить мене, як ображати шляхетних панів, які спиняються у моїй коршмі.

— Отже, від того часу… — почав був Д'Артаньян, що не міг не всміхатися, дивлячись на жалібне хазяйське обличчя.

— Отже, від того часу, пане, — вів далі коршмар, — ми живемо, якнайсумніше. Треба сказати вам, пане, що всі наші запаси лежать у льосі, там і вино у бочках та пляшках, і пиво, і масло, і коріння, і сало, і ковбаси. А що нам заборонено туди ходити, то ми мусимо відмовлятися харчувати подорожніх, що до нас завітають. Отже, коршма наша завжди стоїть порожня. Якщо ваш друг перебуде в льосі ще тиждень, ми зійдемо на нівець.

— І дуже добре, шахраю. Хіба не видно відразу, що ми шляхетні люди, а не фалшивники грошей?

— Так, так, так, це вірно, — сказав хазяїн. — Але, слухайте, слухайте, ось він знову розприскався.

— Його, мабуть, потурбували? — спитав Д'Артаньян.

— Як же не турбувати, — вигукнув хазяїн, — до нас приїхали два англійські шляхтичі.

— Ну, і що ж?

— Отже, англійці, як вам відомо, пане, люблять добре вино, а ці спитали найкращого. Жінка моя, імовірно, попросила в пана Атоса дозволу увійти, щоб виконати вимогу цих панів, а він, як звичайно, відмовив. А, боже ж, ач який гармідер!

І дійсно, Д'Артаньян чув страшений гамір у льосі. Він підвівся і в супроводі хазяїна, що, ламаючи руки, ішов попереду, та Плянше, що мав напоготові мушкета, наблизився до льоху.

Англійці були в розпачі. Вони відбули довгу подорож і вмирали з голоду та згаги.

— Це ж сваволя! — гукали вони гарною французькою мовою, хоч і з чужоземним акцентом. — Цей божевільний не дозволяє людям дати лад своєму вину. Ми виважимо двері, а якщо він зовсім оскаженів, уб'ємо його.

— Тихо, панове, — сказав Д'Артаньян, виймаючи з-за пояса пистолета, — ви нікого не вб'єте.

— Годі, годі! — почувся за дверима спокійний голос Атоса.- Пустіть но сюди цих небоян, і ми подивимось.

Обидва шляхтичі, не дуже хоробрі на позір, нерішуче перезирнулися. Здавалось, у льосі сидів якийсь зголоднілий