Англійці вклонилися й пішли.
— Я сам, любий Атос, — мовив тоді Д'Артаньян. — Одчиніть мені, прошу, двері.
— Зараз, — відповів Атос.
Почувся гуркіт оберемків хмизу та дубків, що складали контрескарпи й бастіони Атоса. Обложенець руйнував їх власними руками.
За хвилину двері відчинились, і звідти глянуло бліде обличчя Атосове.
Д'Артаньян кинувся йому на шию, палко стиснув в обіймах і, бажаючи вивести його з важкої фортеції, помітив що Атос ледве тримався на ногах.
— Чи не поранені ви? — спитав Д'Артаньян.
— Я? Ані трохи. Я п'яний, як ніч, от і все. І жодна людина не працювала так пильно, щоб дійти цього. Присягаюсь, хазяїну, я один випив, принаймні, півтораста пляшок.
— Хай бог милує! — вигукнув коршмар. — Якщо льокай випив тільки половину, то я збанкрутую.
— Грімо — льокай з порядного дому і не дозволить собі поводитись зо мною по-панібратському; він пив просто з бочки, тільки, здається, забув заткнути чіп. Чуєш, там щось дзюркотить?
Д'Артаньян вибухнув реготом, а хазяїна замість морозу обсипало жаром. Тої ж хвилини з-за спини свого пана, з мушкетом у руках, з'явився Грімо. Голова йому тіпалася, як у п'яних сатирів на картинах Рубенса; спереду й ззаду він був залитий масною рідиною, в якій хазяїн упізнав найкращу свою оливу.
Похід попрямував через велику залю в найкращу кімнату коршми, яку Д'Артаньян зайняв силоміць.
Між тим хазяїн із дружиною кинулись з лямпами до льоху, куди так довго їм забороняли входити і де їх чекало жахливо видовисько. З льоху долинуло їхнє тужне голосіння. Навіть Д'Артаньян розчулився. Атос же не повернув навіть голови. Незабаром журбу заступила лють. Озброєний рожном господар, кинувся до кімнати, де сиділи обидва приятелі.
— Вина! — сказав Атос, побачивши хазяїна.
— Вина! — гукав шалено хазяїн, — вина! Та ви його випили більше, ніж на сто пістолей. Я пропав, я — жебрак тепер.
— Годі тобі, ми лише зганяли згагу.
— Хай би ви тільки пили, а то потрощили всі пляшки.
— Це ж ви сами штовхнули мене на купу пляшок; вона й звалилася. То вже ваша провина.
— Уся моя олива загинула.
