— Олива — чудові ліки для ран; треба ж було Грімо загоїти порази, що він їх об вас же й дістав.
— Усі ковбаси пообгризено.
— У льосі багато пацюків.
— Ви мені заплатите за все! — розпачливо вигукнув хазяїн.
— Ти потрійний дурень, — сказав, підводячись, Атос, та відразу ж знесилений впав на стілець.
Д'Артаньян прийшов йому на допомогу, піднісши вгору нагая.
Хазяїн ступив крок назад і умився сльозами.
— Це навчить тебе з більшою пошаною поводитись з гостями, що їх надсилає тобі бог, — сказав Д'Артаньян.
— Бог! Скажіть краще — дідько.
— Люб'язний друже, — зауважив Д'Артаньян, — якщо ти ще мучитимеш наші вуха, ми зачинемось у льосі вчотирьох і подивимось, чи дійсно руїна така велика, як ти оце кажеш.
— Що ж панове, — сказав хазяїн, — моя провина; винюся. Але на кожен гріх є й помилування. Ви — пани, а я бідний коршмар. Ви мене пожалуєте.
— Ну, якщо ти отаке казатимеш, — мовив Атос, — то мені, мабуть, розіб'ється серце й сльози поллються з очей, як вино з твоїх бочок. Ми не такі погані, як ти думаєш. Іди сюди, побалакаймо.
Хазяїн несміливо наблизився.
— Підходь, кажу тобі, не бійся, — вів далі Атос; — тої хвилини, як я хотів з тобою розплатитись, я поклав мого гаманця на стіл.
— Так, пане.
— У тому гаманці було шістдесят пістолей. Де вони?
— Їх передано до суду, пане. Мені сказали, що це фалшовані гроші.
— Ну, тоді вимагай в суді гаманця і візьми собі шістдесят пістолей.
— Вам добре відомо, пане, що суд не повертає того, що до нього потрапило. Якби то й справді були фалшовані гроші, цього можна б ще було сподіватись, але, на жаль, гроші — справжні.
— Влаштуй справу з судом, як знаєш, люб'язний, яке мені діло? А ще й до того в мене не залишилось жодного лівра.
— Ну, — сказав Д'Артаньян, — а де Атосів кінь?
— У стайні.
— А скільки він коштує?
— П'ятдесят пістолей не більше.
