— Він вартий вісімдесят, візьми його, і край.
— Як, ти продаєш коня, — спитав Атос, — ти продаєш мого Баязета? А на чому я поїду в похід? На Грімо?
— Я привів тобі другого, — сказав Д'Артаньян.
— Другого?
— І чудового! — вигукнув хазяїн.
— Ну, якщо другий кращий та молодший, то бери старого і давай вина.
— А тепер, — попросив Атос, — поки нам принесуть вина, розкажи мені, Д'Артаньяне, що сталось з іншими?
Д'Артаньян розповів йому, як він знайшов Портоса пораненого й у ліжку, а Араміса біля столу між двох богословів. Він кінчив, коли повернувся хазяїн з замовленими пляшками та шинкою, що на щастя залишалась поза льохом.
— Добре, — сказав Атос, наливаючи склянку собі та Д'Артаньянові, — це ти про Портоса та Араміса. Ну, а ти, мій друже, що? Як ся маєш і що трапилось власне з тобою? На мій погляд в тебе похмурий вигляд.
— Овва, — відповів Д'Артаньян, — це тому, що я найбезталанніший з усіх вас.
— Хіба тобі не пощастило, Д'Артаньяне? — спитав Атос. — Поясни, яким чином? Повідай мені.
— Після, — зауважив Д'Артаньян.
— Після, чому після? Бо ти гадаєш, що я п'яний, Д'Артаньяне? Затям же собі, що ніколи мої думки не бувають ясніші, ніж тоді, як я п'яний. Розказуй, я слухаю.
Д'Артаньян розказав про пригоду з пані Бонасьє. Атос вислухав усе і оком не зморгнувши, а коли той скінчив, зауважив:
— Дурниці! Це все дрібниці. — То були його найулюбленіші слова.
— Дурниці, ви завжди отаке кажете, любий Атосе, — заперечив Д'Артаньян, — і вам це зовсім не личить, бо ви ніколи не кохали.
Погаслий погляд Атоса раптом спалахнув полум'ям. Та це була лише блискавка, бо очі йому знову померкли.
— Так, правда, — відповів він спокійно, — я ніколи не кохав.
— Отже, кам'яне серце, — сказав Д'Артаньян, — ви сами бачите, що несправедливо жорстоке до чулих сердець.
— Серця чулі, серця розбиті, — промовив Атос.
— Що таке?
— Я кажу, що кохання — лотерея. Хто в ній виграє — виграє смерть. Вір, любий Д'Артаньяне, це велике щастя, що ти програв. Якщо хочеш, я дам тобі добру пораду: програвай завжди.
