притомніла й упала з коня. Граф кинувся до неї, і що сукня заважала їй дихати, розрізав її кинджалом і оголив плече. Згадайте, що було в неї на плечі, Д'Артаньяне? — спитав Атос, голосно зареготавши.
— Звідки ж мені знати?
— Королівська лілея! — відповів Атос. — Вона була таврована.
І Атос удух вихилив пляшку, що мав у руці.
— Який жах! — вигукнув Д'Артаньян. — Що ви кажете?
— Правду. Друже мій, той янгел був диявол. Бідна жінка була злодійка.
— А що ж зробив граф?
— Граф був вельможний господар і мав право карати на горло в своїх володіннях. Він розідрав сукню віконтеси, зв'язав їй руки на спині й повісив на дереві.
— Боже милий, Атосе, це ж вбивство! — вихопилося в Д'Артаньяна.
— Так, але вбивство, не більше, — відповів Атос, блідий, як смерть. — Та нас ніби залишили без вина.
Атос схопив останню пляшку, підніс до рота й випив усе, як звичайну склянку і схилив голову на руки. Д'Артаньян з жахом дивився на нього.
— Це вилікувало мене від любощів до чудових та поетичних жінок, — сказав Атос, підводячись і не кінчаючи виправдувати графа. — Дай боже і вам того ж! Вип'ємо!
— Значить вона вмерла? — прошептав Д'Артаньян.
— Я думаю, — сказав Атос. — Та дайте ж склянку… Гей, шинки, дурню, — вигукнув він. — Ми більше не можемо пити.
— А її брат? — несміливо запитав Д'Артаньян.
— Її брат? — повторив Атос.
— Так, священик.
— Я шукав його, щоб і його повісити. То він попередив мене. Напередодні кинув свою парафію.
— А ви не довідалися згодом, хто був цей мерзотник?
— Безсумнівно перший коханець та спільник красуні. Шановний чоловік, що удав з себе панотця, аби видати заміж свою коханку та забезпечити її долю. Сподіваюсь, його десь чвертували.
— О, боже ж мій, боже ж мій! — вигукнув Д'Артаньян, приголомшений цією трагедією.
— Чому ж ви не їсте шинки, Д'Артаньяне? Вона чудова, — і Атос урізав шматка і поклав на тарілку Д'Артаньянові. — Яка шкода, що в льосі не було чотирьох отаких окістів. Я випив би ще п'ятдесят пляшок.
