дійшов до нього, а що той продавав йому за сто пістолей рудого підпаленого коня, то я сказав йому: і у мене є коняка на продаж.
— І дуже гарна, — ствердив англієць, — я бачив його вчора; льокай вашого приятеля тримав його на поводу.
— Вартий він, на вашу думку, ста пістолей?
— Так. Чи не продасте мені його за таку ціну?
— Ні. Тоді я вам його програю.
— Програєте?
— Так.
— В який спосіб?
— У кості. — Сказано-зроблено. Я програв коня, потім я програв і відіграв вашу збрую, вашого коня, відіграв свою збрую, свого коня, знову програв. Одне слово, я відіграв вашу збрую, потім свою. Тут я й спинився. Ось як стоїть тепер справа.
Д'Артаньян зідхнув, ніби з пліч йому звалилася вся коршма.
— Нарешті, ваш діямантовий перстень залишився? — боязко спитав він.
— Цілісінький, мій любий. А на додаток — збруя вашого Буцефала[1] й мого.
— А що маємо робити із збруєю, не мавши коней?
— Я добрав способу.
— Атосе, ви мене страхаєте.
— Ви давно не грали?
— І не маю щонайменшого бажання.
— Не цурайтесь. Ви вже давно не грали: отже, вам повинно щастити.
— Ну, так що?
— А ось що. Англієць та його компаньйон ще тут. Я помітив, що він дуже жалкує за збруєю. А вас, здається, бере жаль за коня. На вашому місці я поставив би вашу збрую проти вашого коня.
— Та він не задовольниться самою збруєю.
— То грайте на обидві збруї. Я не такий егоїст, як ви.
— А ви зробили б так? — несміливо спитав Д'Артаньян. Атосова впевненість мимоволі почала впливати на нього.
— Слово чести, на одну ставку.
— Програвши коні, я дуже хотів би зберегти збрую.
— Тоді ставте діяманта.
— То вже інша річ. Ніколи, ніколи.
- ↑ Буцефал — неїджалий, норовистий кінь; пішло від імени улюбленого бойового коня Олександра Македонського, славетного завойовника IV сторіччя старої ери.
