— Ну, чорт побирай, я пропонував би грати на Плянше; але такий випадок уже був, і англієць, мабуть, не схоче.
— Далебіг, дорогий Атосе, я волію не ризикувати більше.
— Шкода, — зимно відповів Атос, — англієць випханий грошима. Ну, спробуйте. Раз — і кінець.
— А як програю?
— Виграєте.
— Ну, а коли програю?
— Віддасте збрую.
— Ну, нехай. Один раз! — наважився Д'Артаньян.
Атос пішов шукати англійця й застав його в стайні, де той пожадливо розглядав збрую. Нагода була слушна. Атос запропонував такі умови: дві збруї проти одного коня, або сто пістолей, на вибір. Англієць швидко підрахував: обидві збруї варті, принаймні, триста пістолей. Він згодився.
Д'Артаньян тремтячою рукою кинув кості. Випало три очки. Блідість Д'Артаньяна злякала Атоса, що вимовив тільки:
— Поганий хід, товаришу. Ваші коні будуть у повному вбранні.
Англієць, тріюмфуючи, не потурбувався навіть змішати кості: він кинув їх на стіл, не глядячи, — стільки був певний перемоги.
Д'Артаньян одвернувся, щоб приховати свій поганий настрій.
— Стривайте, стривайте, — спокійно вимовив Атос, — цей хід надзвичайний. За все своє життя я бачив його тільки чотири рази: два вічка.
Англієць подивився — йому забило дух.
Д'Артаньян подивився — його поняла радість.
— Чого тобі? — спитав Д'Артаньян. — Чого ти ще хочеш од мене, спокуснику? Ти хочеш, щоб я ще грав?
— Ні, я хочу, щоб ви подумали.
— Про що?
— Ви маєте взяти назад коня? Так, чи ні?
— Звичайно так.
— Робите помилку. Я взяв би сто пістолей. Аджеж ви ставили збрую проти коня чи ста пистолей, на вибір.
— Так.
— Я волів би сто пістолей.
— А я коня.
— Робите помилку, повторюю вам. Що ми вдвох робитимемо з одним конем?
— Та в який же спосіб повернемося ми додому?