Почувши цей голос, Портос здрігнувся, як людина, що прокинулась од сторічного сна.
— Та хіба це ви, пані? — згукнув він. — Як ся має ваш чоловік, люб'язний пан Кокнар? Такий же він скнара, як і завжди? Де ж то були мої очі, що я не помітив вас під час двохгодинної проповіді?
— Я була на два кроки від вас, пане, — відповіла жінка. — І ви не помітили мене тому, що не відводили очей з вродливої дами, якій допіру подали святої води.
Портос удав ніби розгубився.
— Еге, так ви помітили…
— Треба бути сліпою, щоб не помітити цього.
— А, — недбало промовив Портос, — це одна герцоґиня, моя приятелька. Стрічатися з нею мені дуже важко з-за ревнощів її чоловіка. Вона повідомила мене, що прийде до цієї бідної церкви та ще в такому відлюдному кварталі, аби тільки побачитися зо мною.
— Пане Портосе, — сказала жінка судового, — чи не будете ви ласкаві запропонувати мені вашу руку хвилинок на п'ять? Я хотіла б поговорити з вами.
— З великою охотою, пані! — відмовив Портос, усміхнувшися подумки, як грач, що має зробити ловкий хід.
Тої хвилини повз мушкетера промайнув Д'Артаньян, що йшов за міледі. Він скоса зиркнув на Портоса й побачив його переможний вигляд.
— Ні, — сказав до себе Д'Артаньян, поставившись до справи з поблажливістю тої доби, — цей напевно вмундирується до призначеного терміну.
Д'Артаньян непомітно пішов за міледі. Він бачив, ак та сіла в карету, і чув, як дала фурманові наказа їхати до Сен-Жермену.
Гнатися за каретою пішки, що її вчвал понесли два дужі коні, була безнадійна річ, і Д'Артаньян повернувся до вулиці Феру.
На Сенській вулиці він зустрів Плянше, що стояв перед пекарнею і, здавалося, умлівав над солодким печивом, дуже смачним на позір.
