Сторінка:Александр Дюма. Три мушкетери. 1929.pdf/193

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Д'Артаньян звелів йому піти до стаєнь пана Де-Тревія й засідлати два коні: одного для нього, а другого для самого Плянше і привести їх до Атоса.

Пан Де-Тревій раз назавжди дозволив Д'Артаньянові користуватися його стайнями.

Плянше подався до вулиці Голубника, а Д'Артаньян на вулицю Феру. Атос був удома і журливо допивав пляшку славетного еспанського вина, що привіз із Пікардії. Рухом він наказав Грімо подати склянку для Д'Артаньяна, і Грімо, як завжди, мовчки виконав розпорядження.

Д'Артаньян розказав Атосові все, що сталося в церкві між Портосом і жінкою судового, і повідомив його, в якій спосіб їхній приятель умундировується.

— Щодо мене, — відказав на це оповідання Атос, — то я цілком спокійний: в усякому разі не жінки витрачатимуть гроші на мою екіпіровку.

— А втім, проти такого вродливого, увічливого та знатного кавалера, як ви, любий Атосе, проти ваших чар, не встояли б ні герцоґині, ні королеви.

— Яка ще молода дитина цей Д'Артаньян! — знизав плечима Атос і жестом загадав Грімо принести другу пляшку.

Тої хвилини Плянше почтиво просунув у двері голову й доповів, що коні готові.

— Які коні? — спитав Атос.

— Двоє коней, що ними пан Де-Тревій дозволив мені користуватися для прогулянок. Я хочу проїздитись до Сен-Жермену.

— А що ви робитемете в Сен-Жермені? — звідався Атос.

Тоді Д'Артаньян розповів йому про те, як знову натрапив на жінку, що разом із незнайомим у чорному і з шрамом на виску, не дають йому спокою.

— Значить, ви закохані в цю особу, як були закохапі в пані Бонасьє, — сказав Атос, зневажливо знизивши плечима, ніби йому ніяково було за зрадливість людську.

— Я? Зовсім ні! — скрикнув Д'Артаньян. — Мені тільки дуже цікаво викрити таємницю, якою її оповито. Мені здається, що ця жінка, якої я не знаю і яка знає мене, відограватиме певну ролю в моєму житті.

— Може воно й так. Але я не знаю жодної жінки вартої того, щоб її шукали, коли вона зникла. Пані Бонасьє щезла, тим гірше для неї, нехай сама себе й розшукує.

— Ні, Атосе, ні. Ви помиляєтесь. Я кохаю мою сердечну Констанцію ще більше, ніж кохав передніш, і коли б я знав, де вона, — хай то буде хоч на краю світа — я кинувся б визволяти її з рук ворогів. Та, на жаль, я не знаю, де вона,