Сторінка:Александр Дюма. Три мушкетери. 1929.pdf/194

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

і всі мої шукання були надаремні. Що маєш робити? Треба розважитися.

— Розважайтеся з вашою міледі, любий Д'Артаньяне. Від щирого серця бажаю вам успіху, якщо це вам до вподоби.

— Слухайте, Атосе. Замість залишатися тут, немов під арештом, сідайте на коня й поїдьмо разом до Сен-Жермену.

— Дорогий мій, я їжджу верхи, коли у мене є коні, а коли нема, я ходжу пішки.

— А я, — всміхаючися відповів Д'Артаньян, — їжджу на чому доведеться. Отже, до побачення, дорогий Атосе.

— До побачення, — відказав Атос, жестом наказуючи Грімо відкоркувати нову пляшку.

Д'Артаньян і Плянше скочили на коні й рушили в путь.

Цілу дорогу юнакові не сходили з голови слова, сказані Атосом про пані Бонасьє. Дарма, що Д'Артаньян із своєї вдачі не був сентиментальний, вродлива жінка крамаря справила таки на його серце велике вражіння, і він говорив щиру правду, запевняючи, що ладний іти на край світа, аби розшукати її, та земля — куля, а тому він і не знав, в який бік йому податися.

Д'Артаньян хотів дізнатися, хто така міледі. Міледі розмовляла з чоловіком у чорному плащі, значить, вона була знайома з ним. Д'Артаньян не мав сумніву, що той чоловік викрав пані Бонасьє і першого, і другого разів. Отже, Д'Артаньян казав неправду тільки наполовину, — а то ж невелика брехня, — коли доводив, що, відшукуючи міледі, він у той же час відшукує й Констанцію.

Вдавшися в такі міркування й подеколи стискуючи острогами боки коня, Д'Артаньян непомітно дістався до Сен-Жермена. Цілком несподівано, на рівні першого поверху гарного будинку, що за звичаєм того часу не мав вікон на вулицю, він побачив знайому фігуру. Фігура та похожала по уквітчаній терасі. Плянше перший впізнав її.

— Пане, — звернувся він до Д'Артаньяна, — чи не пригадуєте ви, хто ця особа, що ловить ґав?

— Ні, а втім я певний, що бачу його не вперше.

— Де ж пак! Це бідолаха Любен, льокай графа Де-Варда, якого ви місяць тому так добре вишпетили на дорозі до будинку начальника порту.

— А й правда, — мовив Д'Артаньян, — тепер і я його згадую. А як на твою думку, впізнав він тебе?

— Він тоді був такий наляканий, і я певний, що він не дуже виразно пам'ятає мене.

— У такому разі, побалакай з ним та розпитай, чи живий його пан.