— Я розмовляю з вами по-французькому, — сказав Д'Артаньян. — Буль ласка, відповідайте мені тою ж мовою. — Ви, кажуть, брат цієї дами, можливо, але на щастя, не мій.
Можна було думати, що міледі, полохлива, як усі жінки, поквапиться втрутитися в сварку, аби не дати їй зайти геть далеко. Вийшло навпаки: вона відхилилась на спинку карети й спокійно крикнула фурманові:
— Їдьмо додому. Рушай додому.
Гарненька покоївка стурбовано глянула на Д'Артаньяна, показна постать якого, видно, справила на неї велике вражіння.
Карета рушила. Два чоловіки залишились віч на віч. Тепер жодне фізичне тіло не поділяло їх.
Верхівець виявив був намір їхати слідом за каретою, та Д'Артаньян, впізнавши в незнайомому англійця, що в Ам'єні виграв у нього в кості коня й за малим не виграв діямант в Атоса, розпалився гнівом, сіпнув його коня за повіддя й спинив його.
— Є, пане, — сказав він, — та ви, здається, легковажніший за мене, бо, очевидно, забули, що між нами нібито розпочалася маленька сварка.
— А це ви, маєстро. Вам, мабуть, завжди треба грати в якусь гру?
— Завжди. І це нагадало мені, що я маю взяти реванша. Подивимось, пане, чи так само добре орудуєте ви шпадою, як і склянкою з костями.
— Ви ж бачите, що я без шпади, — відповів англієць. — Може, хочете показати свою відважність проти неозброєної людини?
— Сподіваюся, вона у вас вдома, — відказав Д'Артаньян — В усякому разі, у мене їх дві; коли бажаєте, одну я вам програю.
— Це зайве, у мене вдома досить цього припасу.
— Гаразд, шановний пане. Тоді беріть найдовшу й приходьте показати її мені сьогодні ввечорі.
— Куди саме, прошу?
— Ззаду Люксембурґу. Це чудове місце для прогулянки, на яку я вас запрошую.
— Добре. Нехай так. Я буду там.
— Коли саме?
— О шостій.
— Доречі, у вас, напевно, є один чи два приятелі?
— Так, у мене є троє, що вважатимуть за честь взяти участь у такій партії.
— Троє? Чудово. Який дивний збіг! — згукнув Д'Артаньян, — і в мене таке саме число.
