Призначеного часу вони з чотирма льокаями рушили поза Люксембурґ, до пасовиська для кіз. Атос дав козареві срібну монету, щоб той забирався геть. Льокаї мали вартувати. Незабаром туди ж таки мовчки підійшла інша група, просмикнула через огорожу й приєдналась до мушкетерів. Потім, за заморським звичаєм, вони привіталися. Усі англійці були дуже високого роду, а тому чудернацькі імена їхніх супротивників не тільки здивували, ба навіть стурбували їх.
— А втім, — сказав лорд Вінтер, коли йому названо імена трьох приятелів, — ми не знаємо, хто ви такі, і не битимемося з особами, що мають такі прізвища. Це ж бо якісь чабанські імена.
— Маєте рацію, мілорде, — зауважив Атос, — це вимислені імена.
— Це ще більше заохочує нас довідатися про ваші справжні імена, — відповів англієць.
— Проте, ви грали з нами, не знавши їх, — вів далі Атос, — доказом чого є те, що ви виграли в нас двоє коней.
— Авжеж. Тільки тоді ми важили лише своїми грішми, а тепер ризикуємо нашими головами. Грають з ким завгодно, а б'ються тільки з рівнею.
— Це так, — погодився Атос.
Він одвів на бік того з чотирьох англійців, з яким повинен був битися, і пошепки назвав йому своє ім'я.
Портос і Араміс зробили так само.
— Чи задовольнило це вас, — запитав Атос свого супротивника, — і чи вважаєте ви мене за досить знатного пана, щоб зробити мені ласку схрестити зі мною шпаду?
— Так, пане, — відповів англієць, уклонившися.
— А тепер дозволите сказати вам про одну річ? — зимно спитав Атос.
