— Про яку? — звідався англієць.
— А те, що було б краще, якби ви не вимагали од мене мого імени.
— Чому так?
— А тому, що мене вважають за померлого, і я маю підставу бажати, щоб не знали, що я живий. Тепер же я примушений убити вас, аби мій секрет не пішов світами.
Англієць глянув на Атоса, гадаючи, що той жартує; та Атос не жартував зовсім.
— Панове! — сказав Атос, звертаючись і до своїх товаришів, і до їхніх супротивників, — чи готові ви?
— Так, — відповіли одноголосно англійці й французи.
— Тоді починаймо! — сказав Атос.
Вісім шпад ураз блиснули проти вечірнього сонця, і дуель розпочалась із запалом, цілком природним для людей, що були двічі вороги.
Атос бився так спокійно і так методично, ніби був у фехтовальній залі.
Портос, покараний в Шантільї за свою занадто велику зарозумілість, вів гру дуже тонко та обережно.
Араміс, що мав кінчати третю пісню своєї поєми, поспішався, як людина дуже заклопотана.
Атос перший убив свого противника. Він завдав йому тільки одного удара, але, як він його і попереджав, удар той був смертельний: шпада пронизала англійцеві серце.
Портос і собі уклав на траву супротивника: він проштрикнув йому стегно. А що англієць не ставив йому опору і віддав свою шпаду, то Портос взяв його на руки і відніс до карети.
Араміс так завзято напався на свого, що той, зробивши кроків з п'ятдесят, скінчив тим, що пустився навтіки і зник під гигикання льокаїв.
Щодо Д'Артаньяна, то він спочатку тільки оборонявся, а побачивши, що супротивник його дуже втомився, міцним ударом вибив йому шпаду з рук. Барон, бачивши себе обезброєним, ступив кілька кроків назад, та тут же послизнувся й упав навзнак.
Д'Артаньян в один стрибок опинився коло нього і, приставивши йому до горла шпаду, сказав:
— Я міг би вбити вас, пане, бо ви тепер у моїх руках, але дарую вам життя, бо кохаю вашу сестру.
Д'Артаньян не тямився з радощів: йому пощастило здійснити свій плян, і це викликало на його обличчі веселу усмішку.
Англієць, дуже задоволений тим, що мав справу з такою лагідною особою, стиснув Д'Артаньяна в обіймах, нагово-
