„Чудово, — подумав Д'Артаньян, — це, певно, пані доручила їй переказати мені щось. Може, міледі хоче призначити мені побачення, та не наважилася сказати особисто, — і він подивився на привабливу дівчинку оком справжнього переможця“.
— Мені дуже хотілося б сказати вам, пане, два слова, — пробурмотіла служниця.
— Кажи, діточко моя, — мовив Д'Артаньян, — я слухаю тебе.
— Тут неможна. Те, що я маю сказати, треба дуже довго розповідати, а до того ж це — велика таємниця.
— Що ж маємо робити?
— Чи не бажає пан піти за мною? — боязко спитала Кеті.
— Куди хочеш!
— То ходімте.
І Кеті, не пускаючи руки Д'Артаньяна, потягла його виткими темними сходами. Знявшися щаблів на п'ятнадцять, вона відчинила двері.
— Ввійдіть сюди, пане офіцере. Тут ми сами і можемо побалакати.
— А чия ж це кімната? — спитав Д'Артаньян.
— Моя, пане офіцере. Ці двері злучають її із спальнею пані. Та будьте спокійні, вона не почує нас, бо не лягає спати раніш, як опівночі.
Д'Артаньян озирнувся. Маненька чепурна кімнатка була опоряджена із смаком. Та очі його мимоволі вдивлялися в ті двері, що, як казала Кеті, вели до кімнати міледі.
Кеті зрозуміла, що діється в душі Д'Артаньяна й зідхнула.
— Чи дуже кохаєте ви мою пані?
— Більше, ніж можна висловити, Кеті; я божевільний від неї!
Кеті зідхнула ще раз.
— Дуже шкода, — вимовила вона.
— А чому ж шкода? — спитав Д'Артаньян.
— А тому, пане, що мадам не любить вас.
— Гм! Хіба вона доручила переказати це мені?
— Ні, я наважилася сама, співчуваючи вам.
— Дякую тобі, люба Кеті, але тільки за добрий намір. У тому бо, що ти мені сповірила, нема нічого приємного.
— Значить, ви не вірите тому, що я вам сказала?
— Таким речам, моя дитинко, взагалі не охота вірити, бодай з самого самолюбства.
— Ви значить не вірите мені!
— Не вірю, доки ти не подаси мені якогось доказу.
