— А що ви скажете ось про це?
І Кеті витягла з-за корсету маненьку записку.
— Це мені? — спитав Д'Артаньян, схопивши записку.
— Ні, іншому.
— Іншому?
— Так.
— Його прізвище? Прізвище його!
— Подивиться на адресу.
— Панові графу Де-Варду.
Згадка про сцену в Сен-Жермені зараз же майнула в голові зарозумілого ґасконця. Нівидким, як думка рухом, він розпечатав записку, дарма, що перелякана Кеті зойкнула, побачивши, що він хоче зробити, або вірніше — що він вже зробив.
— Ой, боже ж мій! Що це ви коїте, пане?
— Я? Нічого, — і прочитав таке:
„Ви не відповіли на мою першу записку. Чи не хорі ви? Чи, може, забули, як залицялися до мене на балі у мадам Де-Гіз? Нагода дуже слушна, графе! Не впустіть її!“
Д'Артаньян зблід. Самолюбство його було ображене так, як була ображена, — вважав він, — і його любов.
— Бідний, любий, пане Д'Артаньяне! — вимовила Кеті голосом, повним співчуття, знову стиснувши руку юнака.
— Ти жалієш мене, моя голубонько? — спитав Д'Артаньян.
— Од щирого серця, бо знаю, що то є кохати.
— Ти знаєш, що то є кохати? — перепитав Д'Артаньян, вперше пильно подивившись на неї.
— Ох, так.
— У такому разі замість жаліти мене, ти зробила б краще, якби допомогла мені помститися на твоїй пані.
— А в який спосіб хочете ви відімстити їй?
— Я хотів би посміятися з неї, посівши місце мого суперника.
— У цьому я ніколи не допомагатиму вам, пане офіцере! — жваво відказала Кеті.
— Чому так? — спитав Д'Артаньян.
— З двох причин.
— З яких?
— Поперше тому, що моя пані ніколи вас не кохатиме.
— Звідки ти це знаєш?
— Ви образили її до самого споду душі.
— Я? Як міг я її образити, коли від тоді, як познайомився з нею, повзаю коло її ніг, як раб. Скажи, будь ласка!
