Сторінка:Александр Дюма. Три мушкетери. 1929.pdf/21

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Так, так! — вів далі пан Де-Тревій, раз-у-раз більше запалюючись. — Його величність має рацію, бо, слово чести, це правда — мушкетери при дворі відограють жалюгідну ролю. Учора пан кардинал з удаваним жалем розповідав королю, — і це мені дуже не подобалося, — що позавчора ці кляті мушкетери, ці біснуваті, — і тут пан кардинал підкреслив свої слова іронічним тоном, який не подобався мені ще більше, — ці облудні небої, — додав він з поглядом дикого кота, — засиділися в коршмі на вулиці Феру, і загін його ґвардії, — мені здавалося, що він розрегочеться мені в обличчя, — примушений був заарештувати цих порушників громадської тиші. Чорт побирай! Ви ж повинні це знати! Заарештувати мушкетерів! Ви там були, ви обидва, не захищайтеся, вас впізнали, — кардинал назвав вас. Це моя провина! Так! Моя провина, бо я сам вибираю людей! Якого біса, наприклад, ви, Арамісе, просили собі в мене мундир, коли до вас так пасує сутана? А ви, Портосе! Навіщо вам такий чудовий черезплічник, коли у вас на ньому висить солом'яна шпада? А Атос!.. Я не бачу Атоса. Де він?

— Пане, — відповів смутним тоном Араміс, — він хорий, дуже хорий!

— Хорий, і дуже хорий, кажете ви? А що то за хороба?

— Бояться, пане, чи не віспа, — відповів Портос, який хотів і своє слово вкинути в розмову, — і це буде дуже прикро, бо вона, мабуть, знівечить йому обличчя.

— Віспа! Гарну історію видумали, Портосе! Хорий на віспу в його літах! Це дурниця! Його поранено, а, може, вбито — оце так. Якби я знав про це! Я не хочу, щоб ви були за посміховисько для ґвардійців кардинала, відважних, спокійних, спритних молодців, які не дають приводу арештовувати себе, та, я певний, і не дозволили б цього. Вони воліють померти на місці, а не відступлять ні на крок. Рятуватися, втікати — це личить тільки мушкетерам короля.

Портос та Араміс тремтіли від люті. Вони охоче задушили б пана Де-Тревія, якби попри всього не почували, що тільки велика любов до них примушує його так говорити з ними. Вони тупцювалися на килиму, вкров кусали губи й що-сили стискували держала шпад. Десять цікавих голів прихилилися до портьєри і аж зблідли з гніву, бо вуха їх, притиснуті до стінки, чули все, а уста зараз же переказували всім присутнім у передпокої образливі слова капітана. Миттю увесь будинок од кабінету до надвірних дверей кипів.