Бідна Кеті зблідла, як смерть: вона здогадалася, якого змісту та записка.
— Послухай, люба дитинко, — сказав їй Д'Артаньян. — Ти розумієш, що цю інтригу треба довести до того чи іншого краю. Міледі може дізнатися, що першу записку ти передала моєму льокаєві, замість передати льокаєві графа, і що я розпечатав дві інші, призначені Де-Варду. Тоді міледі прожене тебе, і ти знаєш, вона не обмежить цим своєї помсти.
— А заради кого зійшла я на таку тяжку путь? — спитала Кеті.
— Заради мене, я це добре знаю, моя красуне, — відповів Д'Артаньян, — і присягаюсь, дуже вдячний тобі за це.
— Та якого ж змісту ваша записка?
— Міледі тобі скаже.
— Ах, ви не любите мене! — скрикнула Кеті. — Яка я нещасна!
Д'Артаньян дуже ніжно заспокоїв бідолашну дівчину.
Відтоді, як чотири приятелі поодинці заходились полювати на екіпірування, вони вже не збирались докупи. Обідали нарізно, де кому доводилося, а вірніш, де хто міг. Служба теж відбирала в них багато дорогоцінного часу, що спливав непомітно. Вони умовилися тільки раз на тиждень, о першій, сходитися в квартирі Атоса, бо той, додержуючи слова, не переступав порога своєї кімнати.
Вони мали зібратися саме того дня, як Кеті приходила до Д'Артаньяна. Скоро Кеті пішла, Д'Артаньян попрямував до вулиці Феру.
Він застав Атоса й Араміса за філософічною розмовою. Араміс робив спробу зняти річ про висвячення. Атос своїм звичаєм не відраджував його, але й не заохочував. Він вважав, що кожному треба давати волю. Він ніколи не радив нікого перше, ніж його просили, і до того ж його треба було просити декілька разів.
— Взагалі, — казав він, — порад просять, щоб не слухати їх. А якщо іноді й подслухають, то тільки щоб було кому дорікнути за пораду.
