А жебрак все ще розпорував камізельку. З-під своєї брудної одежі він витяг одну по одній півтораста еспанських дублонів[1] і поклав їх на стіл; відтак відчинив двері, вклонився й вийшов перше, ніж приголомшений юнак встиг сказати йому бодай одне слово. Тоді Араміс вдруге прочитав листа й помітив таку приписку:
„P. S. Ви можете привітати подавця листа — він граф і еспанський ґранд“[2].
Базен постукав у двері. Тепер Араміс не мав рації уникати його присутности й дозволив йому ввійти.
Базен, остовпів, побачивши стільки золота, і забув, що прийшов доповісти про Д'Артаньяна, який, цікавий знати, що то за жебрак, кинув Атоса й пішов до Араміса.
А що Д'Артаньян не церемонився з Арамісом, то, зрозумівши, що Базен забув доповісти про нього, сам доповів про себе.
— Ага, чорт побирай, любий Арамісе, — скрикнув Д'Артаньян, — коли це ті сливи, що їх надіслано вам з Туру, то передайте від мене моє привітання садівникові, який збирав їх.
— Ви помиляєтеся, мій дорогий, — сказав Араміс, все ще додержуючи таємниці, — це мій видавець надіслав мені гроші за поему з одностопних віршів, що її розпочав я ще там.
— Ах, справді! — відмовив Д'Артаньян. — Адже ваш видавець дуже щедрий, дорогий Арамісе. Це все, що я маю вам сказати.
— Як! — згукнув і собі Базен, — за поему платять так дорого! Це неможливо! Мені дуже це до вподоби: поет це майже те саме, що й абат. Ах, пане Арамісе, ставайте, будь ласка, поетом.
— Базене, мій друже! Мені здається, ви втручаєтеся в розмову.
Базен зрозумів, що був нечемний і, опустивши голову, вийшов.
— А, — всміхнувшися, вів далі Д'Артаньян, — ви продаєте ваші твори вагою золота! Ви щасливі, мій друже, та будьте обережні: не загубіть листа, що визирає з кешені вашого мундира й що ви одержали, безумовно, також од вашого видавця.
Араміс почервонів до білка очей, засунув листа у кешеню й застьобнув камізельку.
