— Ні, пані! Але ті, що шукають подешевше, повинні дозволити іншим відшукати собі щедріших друзів.
І Портос, повернувшися на закаблуках, зробив уже крок, щоб податись.
— Пане Портосе! Пане Портосе! — згукнула вона. — Я була неправа, визнаю це. Мені не слід було торгуватися, коли йшлося про умундирування такого кавалера, як ви.
Портос, не відповівши ні слова, зробив ще крок назад. Жінці здавалося вже, що вона бачить його в світлій хмарі, з усіх боків оточеного герцоґинями та маркизами, що кидають йому під ноги торбини із золотом.
— Спиніться, бога ради, пане Портосе! — скрикнула вона. — Спиніться та побалакаймо.
— Розмовляти з вами, приносить мені нещастя, — відказав Портос.
— Та скажіть, чого вам треба?
— Нічого, бо розмова з вами майже завжди сходить на якесь прохання.
Жінка повиснула на руці Портоса і в нападі горя згукнула:
— Пане Портосе! Я ж зовсім не розуміюся на цих справах. Хіба я тямлю на конях або на збруї?
— Тоді, пані, вам треба було звернутися до мене, бо я розуміюся на цих справах.
— Це моя провина, пане Портосе, і я виправлю її, слово чести.
Настав, нарешті, вечір.
Д'Артаньян, як і завжди, прийшов до міледі коло дев'ятої. Він застав її в чудовому гуморі. Ніколи ще не привітала вона його так люб'язно. Наш ґасконець з першого ж погляду зрозумів, що його записку передано, й що вона справила гарне вражіння.
Кеті подала ним солодощі. Міледі скинула на неї приязним оком і всміхнулася найласкавішою усмішкою, але бідолашна дівчина була така сумна, що й не помітила цієї ласкавости своєї пані.
О десятій міледі почала хвилюватися. Д'Артаньян збагнув, що це значило. Міледі дивилася на дзиґарі, підводилася, знову сідала і всміхалася до Д'Артаньяна з таким
